Велике мистецтво маленькими штрихами

14 жовтня, 2018 | Розміщено в розділі Творча діяльність | Прокоментуй!

14 жовтня — День художника

Талановитий художник-графік зі своєрідною авторською технікою; прекрасний викладач фахових дисциплін, моральний авторитет для студентів; великий трудівник, людина з твердою і несхибною життєвою позицією; український патріот до найглибших куточків душі — так кажуть про косів’янина Івана Михайловича Парипу ті, хто його добре знають.

Косів’янином він став не від народження, а поступово. Народився і зростав у Галицькому районі Івано-Франківської області. З 1965 до 1969 року навчався на відділі художньої шкіри Косівського технікуму народних художніх промислів. Відбув армійську службу. Здобув вищу мистецьку освіту у Львівському інституті декоративного і прикладного мистецтва за спеціальністю «інтер’єр та обладнання». Отримав диплом і повернувся в Косів — жити і працювати. Був період, коли очолював відділ художнього металу в рідному технікумі. Працював викладачем композиції, рисунка, скульптури.

Івана Парипу колеги вважають основоположником сучасного гуцульського стилю в художньому металі, людиною, яка стояла біля витоків косівського ювелірства. Всі погоджуються з тим, що його мистецтво має не тільки індивідуальний, але й виразний національний мотив, демонструє оагато спільного з гуцульським різьбленням, гравіюванням.

Він творить зі шкіри і металу, пробує себе у скульптурі та живописі, ілюструє книги. Але наймилішою душі художника стала графіка — древнє мистецтво, яке вимагає твердої руки, чіпкого ока і великої самодисципліни. Її вважають праматір’ю живопису. Слово «графіка» походить від грецької і означає «пишу, дряпаю, малюю». У цій техніці яскраво творили митці, ім’я яких знає весь світ: Леонардо да Вінчі, Рембрандт, Дюрер, Гольбейн, Гойя…

«Графіка — дуже строгий вид мистецтва з невеликими виражальними засобами, але вони є потужними у руках людини, котра має до неї талант, — переконана письменниця і краєзнавець Аделя Григорук. — Ми бачимо на картинах Івана Парили тонке плетиво ліній, яке засновує щось дуже глибоке — в коренях людських, в генах, нуртує на клітинному рівні, повертає нас до витоків нашої ідентичності та національної приналежності».

«Творчість Івана Парипи побудована на суто українській основі. Через його твори можна пізнати Україну, її дух, її визвольну боротьбу, — і це дуже важливо», — каже відомий на Прикарпатті літератор і журналіст Василь Глібчук.

У портфоліо митця є і цікаві портрети. Іван Парипа не обмежується зображенням обличчя. Він непомітно вписує у полотно додаткові предмети, символи, які характеризують людину, допомагають її зрозуміти, «розшифрувати» долю, характер. Співробітник Косівського музею народного мистецтва і побуту Гуцульщини Юрій Джуранюк сказав з цього приводу так: «Якщо є екслібрис книги, то портрети Парипи — це екслібрис особи. Його роботи багатопланові, не відразу відкриваються глядачеві. Можете кілька разів до них підходити і щоразу побачите інше. Деталі, яких раніше не помічали, ніби замасковані, проявляються пізніше».

На початку третього тисячоліття Іван Парипа зважився на несподіваний і карколомний виклик долі — поїхав працювати у Канаду. П’ятирічний досвід закордонного життя виявився цікавим, пізнавальним і не зайвим. Але врости корінням у чужу землю він не зміг. Повернувся в Україну, на милу серцю Гуцульщину.

Його вважають прекрасним педагогом. Але — і в цьому весь Іван Парипа! — він не тільки добре навчає молодь обраному фаху, він ще й формує з хлопців і дівчат патріотів. Це вражає, адже викладає не українську літературу та мову, не історію, а рисунок і композицію. А він так любить Україну, так багато знає про її минуле і сьогодення, зокрема Галичини і Гуцульщини, так цікаво і ненав’язливо про це розповідає, що кожне заняття перетворюється на невеличкий майстер-клас плекання духовності, любові до рідного — культури, мистецтва, природи, людей, держави.

Іван Парипа належить до тих, хто вершать свій національний подвиг без екзальтованого лементу з трибун і телеекранів, без самолюбування і самопіару у со ціальних мережах, без очікування похвали, вибивання посад і жебрання нагород.

На початку 90-х років, коли патріотом стало модно і вигідно бути, Іван Парипа пішов не у владу і не в політику, а став співголовою районного громадсько-історичного товариства «Меморіал», просвітянином. Разом з іншими краянами власноруч витягував із землі останки українських героїв, яких більшовицька влада закатувала і потайки загребла (похованням це неможливо назвати) в урочищі Березина в с.Черганівці. Про цю сторінку біографії Івана Парипи нині вже мало хто пам’ятає.

Студенти прощають йому вимогливість, бо знають, що вимагає не тільки від інших, а передусім від себе. Рідні, колеги і друзі поважають його за принциповість і небажання петляти манівцями, між потрібними людьми та корисливими ідеями, шукаючи вигоди для себе. Іван Михайлович виростив прекрасних дочку і сина, виховав добрими фахівцями і патріотами кілька поколінь студентів. Свою патріотичну десятину педагог, художник, просвітянин Іван Парипа віддає Україні так, як віддають десятину Богові. Без високих слів і самореклами. Чесно. Щодня.

Аліса Мудрицька.
«Гуцульський край», №41, 12.10.2018 року

Share

Написати коментар