Саме так світив за життя відомий майстер керамічного мистецтва, член Спілки художників України, виходець з Покуття Василь Аронець. Його заслуги на царині мистецтва визнали в незалежній Україні.
В своїй творчості він опоетизував і звеличив рідне Покуття (народився на Снятинщині, в селі Видинів). Він був гордістю й окрасою Косівщини. Його ім’я яскравіло в сузір’ї найбільш самобутніх і талановитих мистців Прикарпаття і України. Світлої пам’яті Василь Володимирович Аронець неодноразово удостоювався звань лауреата фестивалів самодіяльного народного мистецтва, художніх конкурсів, був нагороджений медалями, нагрудними знаками, численними дипломами, грамотами.
Твори цього унікального, оригінального кераміка й досі зберігаються у фондах, прикрашають експозиції найбільших музеїв області, України, ближнього та далекого зарубіжжя. Кращі вироби з доробку Василя Аронця експонувалися на численних тодішніх республіканських, всесоюзних і міжнародних художніх виставках.
Ним ілюстровані мистецькі книги, зокрема: О.Г.Соломченка — «Народні таланти Прикарпаття», Ю.Лащука «Косівська кераміка», В.Щербаня «Сучасна українська майоліка», журнали «Образотворче мистецтво», «Ранок», «Народна творчість та етнографія», путівники по музеях Косова, Коломиї, Івано-Франківська, каталоги виставок; газети: «Сільські вісті», «Робітнича газета», «Літературна Україна», «Друг читача», «Молодь України», «Прикарпатська правда», «Світ молоді», «Гуцульський край», «Вісті з України».
Василь Володимирович вів плідну культурну, мистецько-пропагандистську діяльність. На громадських засадах викладав у народному університеті образотворчого мистецтва, що діяв при Соколівському народному домі. Завдяки таким помічникам, як В.В.Аронець, цей заклад удостоївся звання лауреата обласної премії ім. М. Ірчана. Василь Володимирович був і викладачем клубу юних любителів мистецтва «Самоцвіт», що довгі роки діяв при Соколівській неповній середній школі. Він вклав свою частку праці в те, щоб шкільний мистецько-пропагандистський клуб удостоївся звання лауреата Всеукраїнського фестивалю самодіяльного мистецтва.
Яскраво виражені за формою й декором вироби, що позначені самобутнім почерком В. Аронця, і нині одразу впізнаєш в музейних експозиціях, не сплутаєш з іншими. Він гідно продовжував і розвивав традиції, які започаткували видатні майстри-самородки — вихідці з гущі народу: Олекса Бахматюк, Петро Кошак, Павлина Цвілик. У доробку в нього було стільки новітнього, світлого, неповторного, притаманного лише йому, Аронцеві! Всі, хто цікавився творчістю цього своєрідного митця, і нині мають змогу ознайомитись з його доробком в експозиціях музеїв Косова, Коломиї, Івано-Франківська, Львова, Києва, Санкт-Петербурга. Кращі творчі роботи В.Аронця знаходяться і в приватних колекціях збирачів за кордоном.
У 1962 році Василь Аронець приїхав до Косова і до 1966 року навчався на відділі художньої кераміки Косівського училища прикладного мистецтва. Деякий час він трудився у цьому закладі лаборантом, майстром-наставником учнівської молоді. Терпляче навчав здібних юнаків і дівчат, як правильно поводитися з глиною, гончарним кругом, поливою, показував, як послідовно ліпити, розписувати, декорувати, покривати ангобами вироби. Тактовно підправляв перші спроби майбутніх майстрів керамічного мистецтва. Сам же старався бути для своїх вихованців взірцем — як у поведінці, у вчинках, так і у праці й творчості. Студенти, які навчалися у нього секретів творення гончарних виробів, захоплювалися його майстерністю, видумкою, фантазією, які він виявив у своїх скульптурних композиціях «Вечорниці», «Гуцульське весілля», «Троїста музика», «Тече вода з-під явора», «Господарі гір», «Володар полонини». В окремих творах Василь Аронець використовував шамот і кольоровий бісер. Оригінальністю, вишуканістю форми, емоційністю задуму, високою майстерністю виконання вражали Аронцеві скульптурки, майолікові композиції. Самобутньо, талановито відобразив митець образи геніального Кобзаря Т. Г. Шевченка та легендарного ватажка карпатських опришків Олекси Довбуша.
У доробку Василя Аронця було кілька варіантів гуцульських шахів. На коричневих квадратах шахового поля рядами розмістилися декоративні смерічки, баскі коні, характерні типові гуцульські хатини, овечки і баранці. Серед фігурок, замість короля і королеви, виділялись «гуцул» і «гуцулка», як володарі гір, поважні ґазди.
Світлої пам’яті Василь Володимирович Аронець вразливими очима і чулим серцем відкривав для себе екзотику гуцульського диво-краю, ретельно вчився (називав себе вічним студентом) у старших досвідчених майстрів-кераміків їхньої легкості та віртуозності в творенні керамічної казки. Не раз бував на гуцульських вечорницях, толоках, весіллях, входинах. З сяючою усмішкою слухав іскристі коломийки з уст співучих горян і горянок, казки, легенди, перекази бувалих оповідачів. Допитливо, з цікавістю, відкривав співучу і гостинну душу горян-гуцулів. Вперше чарівний передзвін «троїстої» музики почув на весіллі у високогірному селі Соколівка, а ще — захоплюючу легенду від старожилів. Вона розповідала, що скрипаль, цимбаліст, флоярист закохалися в одну вродливу дівчину.
Одного разу вона прийшла на забаву, на якій грали талановиті легіні. Кожен з них почав освідчуватися дівчині-красуні в коханні. У віртуозних руках скрипаля почала витьохкувати трелями соловейка скрипка. З-під струн цимбаліста народжувались чарівні мелодії, які можна було зрівняти хіба що з весняними диво-квітами. По-своєму освідчився у любові до дівчини мелодист-флоярист.
Та не змогла дівчина комусь одному із них дати перевагу. Щоб не розлучити їх, вона мовила: «Ану, легіники, заграйте разом!». Вони послухались — заграли. І тоді всі присутні на забаві пішли в дружний іскрометний танок. Сама ж дівчина перетворилась у казкову пташку. Кажуть, що коли нині грають троїсті музики, на верхівці найближчого дерева можна вздріти ту пташку. Вона пильно вслухається у мелодії музикантів, чи бува, не фальшують у грі. Зачарований почутим майстер-керамік на сюжет легенди створив кілька унікальних композицій. Народний переказ у кераміці зазвучав свіжо, глибоко, переконливо.
Митцеві довелося жити і працювати в період, коли в державі панував тоталітарний режим. На собі він теж відчув тягар постійного контролю невсипущих кадебістів. Стежили, щоб не дай Боже, в творі художника не запахло націоналізмом. У той час мав утверджуватися соціалістичний режим, висвітлюватись щасливе життя під радянською зорею. Йому, як творчому майстрові кераміки художкомбінату, не раз ставало хмарно на душі від того, що змушений був підпорядковуватись ідеологам — людям далеким від культури та мистецтва.
В час розгулу войовничих атеїстів Василь Аронець любив хоч збоку постояти-помилуватись, як святять коло церкви великодню паску. Любив приймати й щедро обдаровувати колядників. В.Аронець був щирим прихильником духовності, рідної релігії і культури.
За словами мистецтвознавця Марії Вінтоняк: «Не завжди майстер мав можливість зосередитись суто на творчій роботі. Ніяк не сприяло творчому росту майстрів і те, що виставки в Косові та й обласному центрі організовували до певних дат, не було їх обговорення, об’єктивної мистецької критики. Це в якійсь мірі теж наклало свій відбиток на творчість В.В.Аронця». Можна собі тільки уявити, якби митцеві було суджено дожити до нинішніх днів, як би вільно й розкуто він трудився у незалежній державі. Він міг ще багато зробити й створити, та підступна недуга в неповних 58 років звела його зі світу.
Василь Аронець горів у творчості, своїм щедрим доробком, чуйністю світив людям, як лагідна зоря. З художником рахувались фахівці, і Мистецтвознавці. За участь у багатьох виставках, за успішні презентації персональних виставок у Косові, Коломиї, Івано-Франківську, Львові його прийняли в члени Спілки художників колишнього СРСР. Він був удостоєний золотих, срібних медалей і дипломів лауреата ряду всесоюзних і республіканських художніх виставок. Він зумів внести вагому частку у скарбницю національного мистецтва.
Василь Володимирович Аронець служитиме взірцем для нинішнього покоління і завтрашніх нащадків. Він був наділений прекрасними людськими рисами: простотою, скромністю, добротою, порядністю. Йому були притаманні висока культура, інтелігентність у спілкуванні з людьми, в житті і творчості. Його творчість — то справжнє свято, радість і естетична насолода. Його постать, особистість, творча спадщина гідні достойного пошанування. Його ім’я бажано увіковічити меморіальною дошкою на фасаді хати у м. Косові, де він мешкав, або на фасаді багатоквартирного житлового будинку, що в центрі м.Косова, де пройшли останні роки життя митця.
Колись письменник Роман Федорів про Василя Аронця написав теплий нарис у своїй книжці «Арканове коло». Я теж написав майже десяток прижиттєвих нарисів і кореспонденцій, що друкувались у журналі «Ранок» та різних газетах. Коли б зібрати всі друковані матеріали про В.В.Аронця і систематизувати їх, відповідно проілюструвати, — вийшла б окрема, цікава, захоплююча книжка. Та де взяти меценатів?
Минуло немало років з часу смерті видатного кераміста. Та ще й досі не хочеться вірити, що його вже немає серед нас. У моїй пам’яті він залишився живий. Заплющую очі і бачу його біля розпашілої, потрісканої від високої температури печі, в яку закладені на випал керамічні вироби. Довжелезне полум’я відсвічує на обрисах митця, істинного художника, який творив справжню красу, високомистецькі речі — невмирущі і безсмертні.
Іван Мисюк,
заслужений працівник культури України, член НСМНМУ та НСЖУ
«Гуцульський край», №15, 12.04.2019 року
