Добрий чоловік і гарний майстер Микола Вінтоняк

Пісня про чоботи.

Вербовая дощечка, дощечка,
Ходить по ній Насточка, Насточка,

На все поле леліє, леліє,
Звідки милий приїде, приїде.

Звідки милий приїде, приїде.
Щось Насточці привезе, привезе.

Червонії чоботи, чоботи,
Косівської роботи, роботи.

А в Косові роблене, роблене,
А у Львові ношене, ношене (…)

Ось таку чарівну пісню іноді виспівували на Великдень біля церкви. У наш час її можна почути зі сцени.

Мелодика, інтонації «Вербової дощечки» справляють враження якогось давнього мотиву до таємного обряду, зашифрованого у звуках. (Можливо, що слова пісні були прикладені пізніше – у подальшому тексті більше іронії, ніж милування). Нас же цікавить згадка про косівських майстрів шкіряних виробів.

У пісенному фольклорі згадку про шевську роботу, та ще і з конкретної місцевості зустрінеш рідко, але бренд чобіток з Косова не пізніше кінця 19 століття став таким популярним, що не потребував особливої реклами. Річ, яка є елементом особистого престижу, краси, про яку мріють дівчата, сміливо називаємо модною. Те, що косівські народні майстри своєю творчістю у певній мірі формували модні тенденції взуття, не підлягає сумніву.

Добрих майстрів-кушнірів, чинбарів, лимарів на Гуцульщині ніколи не бракувало. Перед Першою Світовою війною у Косові та його околицях було їх 80. У кінці 19 – першої половини 20 століття налагоджується своя українська кооперативна діяльність. Досвідчені фахівці об’єднуються, відкривають свої невеличкі майстерні-школи, де навчають дітей ремесел, художнього оздоблення виробів, іноді ще й грамоти і «рахунків» — початків арифметики. Пильні учні швидко самі ставали вмілими майстрами і мали змогу заробляти на життя собі і своїй сім’ї.

Вінтоняк Микола Васильович

У травні 2020 року минає 125 років з дня народження одного з найвідоміших майстрів художньої обробки шкіри Вінтоняка Миколи Васильовича (20.05.1895 – 08.06.1980). Його родина походила з Монастирського у Косові. В Першу Світову війну він служив у складі австро-угорської армії, там він познайомився з ремонтом шкіряних виробів у вигляді військової амуніції та взуття. Набуті вміння стали у нагоді при виборі професійної діяльності. У 1930-х роках він відкриває шевську майстерню, яка пізніше дала йому змогу пережити важкі роки ДСВ. Вже у довоєнний час він, на побажання замовників, починає декорувати свої вироби, зокрема взуття.

У 1945 році М. Вінтоняк, разом з сім’єю, був вивезений на північ Росії в Архангельську область. Оптимістичний характер, почуття гумору, дотепність дозволили йому перебути поневіряння і незгоди заслання. Особливу підтримку знову надавало знання ремесла. Особистостей у шкіряних чоботах, тулупах і форменних «дубльонках» з погонами навколо не бракувало, отже було заняття для майстра по шкірі. 1958 року він повернувся у Косів.

Оцінивши знання і досвід Миколи Вінтоняка, дирекція Косівського технікуму народних художніх промислів запрошує його на посаду інструктора, тобто майстра на відділ художньої обробки шкіри. Студентам того часу пощастило одержати глибокі практичні навики роботи в матеріалі, адже їх майстер вважався одним із кращих знавців традиційних засобів і прийомів оздоблення гуцульських виробів зі шкіри. Пізніше його учні і послідовники успішно працювали у своєму фаху. (В. В. Чіх, Р. Р. Присяжнюк, М. І. Вінтоняк, Р. М. Стринадюк, В. М. Петрич, І. Л. Миклащук та ін.). Мистецький талант успадкувала і його дочка Ніна Федірко та внук Богдан Федірко.

Серед інших майстрів Микола Вінтоняк вирізнявся активним пошуком нових форм виробів, композиційних та колористичних рішень, нестандартним поєднанням різних технік і матеріалів. Він сміливо застосовував сучасні і традиційні методи роботи зі шкірою. Асортимент його творів широкий і різноманітний: постоли, жіночі торбинки, папки для вітальних адрес, обкладинки для цінних книжок та альбомів, ремені-череси, пояси, гаманці, футляри. Особливий інтерес викликає художнє взуття – постоли, сандалики, модельні босоніжки.

Вироби Миколи Вінтоняка
Вироби Миколи Вінтоняка

В Косові Микола Вінтоняк жив у хатині з невеличким подвір’ям. Уздовж всієї фасадної стіни був влаштований ганок, чи радше вузька тераса, перед якою від весни до пізньої осені буяли пишні квіти, немов своєрідний протест проти табірної Півночі з її лютими морозами. У одній з кімнат майстер зберігав скромну збірочку старовинних предметів. Серед них предметом його гордості був повний комплект гуцульського шкіряного обладунку – від постолів, пояса-череса, тобівки, порохівниці до ремінця «підборіді», яким закріплювали капелюх-крисаню у можливих сутичках, чи від вітру. Як говорив сам майстер – в такому спорядженні легінь був недоступний для ворога.

Коли ще Косівський музей народного мистецтва та побуту знаходився у приміщенні москалівської церкви, М. Вінтоняк не раз приходив на відкриття виставок, зустрічі та інші заходи, куди його запрошували. Після закінчення міроприємства, він любив посидіти на церковному ганку, поговорити із знайомими, розповісти якусь цікаву історію з свого життя.

Пригадується оповідь з часу його служби в австрійській армії.

Військові підрозділи тоді переважно формувалися за територіальним принципом з різних країн імперії. Офіцери були зобов’язані знати, чи, принаймні, розуміти мову підвладних їм частин. Вояків же, крім іншого, заставляли вивчити напам’ять ім’я і титули головнокомандувача по-німецьки. На той момент в імені командувача звучали слова «Ерцгерцог», «Карл», «Гогенлое», «Шайне», «Фірст». Одного дня приїхав високопоставлений придворний чин інспектувати армійські порядки. Вояків переодягнули, вишикували.

Інспектор йде вздовж рядів, зупинився коло одного гуцула, ткнув стеком тому в груди і каже німецькою: «Ти! Говори, хто ваш головнокомандувач? » Бідний гуцул не розуміє, йому підказують. Єфрейтор уже мокрий, а гуцул одним духом випалив «ирцфирцкрав голіногишиломфіст». Офіцери, що розуміли мову, у паніці закам’яніли ! Інспектор сторопів, витріщив очі і сказав: « ГУТ! Усьому батальйону завтра на обід бочку пива! Драймальгох!» (тричі ура!).

Що то значить використовувати українські мнемотехнічні засоби! Ось такі гумористичні випадки любив розповідати добрий чоловік і гарний майстер Микола Вінтоняк. Кажуть, людина живе, поки про неї пам’ятають. Ми пам’ятаємо про нього.

Юрій Джуранюк,
зав. сектором обліку Косівського музею народного мистецтва та побуту (філіалу НМНМГП).

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *