Він зміг сказати про гуцулів своє слово

25 квітня, 2021 | Розміщено в розділі Викладацький склад | Прокоментуй!

22 квітня цього року виповнилася 135-та річниця від дня народження відомого художника-бойчукіста Євгена Яковича Сагайдачного (22.04.1886 р., м. Херсон — 21.08.1061 р., м.Косів).

Його постать є неординарною і знаковою в українському образотворчому мистецтві. Життєвий і творчий шлях художника поєднаний із славетним монументалістом Михайлом Львовичем Бойчуком (1882 р. — 1937 р.), що відбилося на формуванні його як творчого індивіда, універсального митця, збирача скарбів народного декоративно-ужиткового мистецтва, громадянина і філософа-мислителя.

Косівський період в житті та творчості Євгена Сагайдачного був активним, яскравим і виявив його педагогічні, мистецькі та громадські якості. В Косові художник реалізував майже всі свої мрії, задуми. Тут він проявив себе як збирач і дослідник народних ремесел, старожитностей горян, створив свої малярські та графічні твори.

Саме в цей період життя і творчості розкрилися потенціали Євгена Сагайдачного та його дружини Зої Сагайдачної (1898–1969) в царині колекціонування творів гуцульського народного мистецтва. Плідний період (кінець 1940–1950 років) в житті митця приніс йому визнання далеко за межами України.

Серією етнографічних малюнків аквареллю і рисунків олівцем, тушшю Є. Сагайдачний вніс вагому частку до джерел дослідження традиційного народного вбрання як з погляду його розвитку, локальних особливостей, так і щодо мистецьких вартостей, способів об’єднувати різні за матеріалом, кольором, пластичними якостями компоненти у єдине художнє ціле.

Після приєднання до СРСР Західної України у 1939 році, до Луганська, де на той час проживав і трудився Є.Сагайдачний з дружиною, приїхав з виступом гуцульський ансамбль пісні і танцю, який вразив і захопив його уяву мотивами пісень і запальними танцями («гуцулка» та «аркан»). Зворушений самобутністю національних строїв, первісним духом Карпат, Євген Якович забажав поїхати на Гуцульщину. Проте мрія художника здійснилася лише після війни, у 1947 році.

Його запросили на викладацьку працю у Косівську художньо-промислову школу. Блискуча ерудиція, глибокі фахові знання, талант педагога зумовили високий авторитет Євгена Сагайдачного серед колег і студентів. Він, як один із нечисленних адептів «школи Бойчука», що вижили під час терору 1920–1930 років, не міг не зацікавитися народним гуцульським мистецтвом, його майстрами, яскравим етнографічним колоритом українських Карпат.

Колекція художніх ремесел горян, яку він разом із дружиною збирав протягом усього свого проживання у Косові, згодом стала основою для відкриття у місті державного музею народного мистецтва і побуту. Урочисто відкрили музей 28 листопада 1970 року. До цієї події доклали зусиль мистецтвознавець Олексій Соломченко (1920–2002), заслужений учитель Української РСР Іван Михайлюк (1913–1994), секретар райкому партії, вишивальниця Галина Кива (1930–1979).

«Косівський період творчості Сагайдачного виявився надзвичайно плідним і в скульптурі. Він використовував пластичну різьбу не як засіб орнаментації або як аксесуарності, заради самоцілі, а як засіб створення об’ємно-пластичного образу в просторі», — пише Т. Девдюк у своїй статті «Євген Сагайдачний». Художник втілював реалістичну форму не фотографічно, а шляхом відбору важливого матеріалу. Скульптурні твори майстра цього періоду творчості загубилися, розпорошилися у часі.

Нам вдалося відшукати тільки ескізи до скульптур, які зберіг у своїх архівах майстер по дереву, колишній учень Є.Сагайдачного, М.Грепиняк. Косівський період (кінець 1940 – 1950 років) у житті та творчості художника умовно можна розділити на три основні напрямки: педагогічна діяльність в училищі, колекціонування та вивчення творів народного мистецтва горян, творча праця.

Педагогічна діяльність

У Косівському УПМ Євген Сагайдачний читав курс історії мистецтва, вів заняття з рисунка, живопису та скульптури. Багато його студентів, серед яких Петро Бурлаченко (1934 р. н.), Ярема Полатайко (1936 р. н.), Богдан Радиш (1934 р. н.), Микола Федірко (1920–2004 р. н.), Олександр Іщенко (1923–2000 р.р.), Микола Грепиняк (1933–2020 р.р.), окрилені на все життя максимальною фаховістю, творчим підходом до навчання і виховання майбутніх майстрів-художників.

Євген Сагайдачний, що зазнав після революції гонінь за реформаторські погляди на образотворення, крім передачі фахових знань, на уроках скульптури всіх студентів просив співати (хтось один обов’язково стояв на чатах), привчав до гігієни: «Діточки, чистьте зуби, принаймні милом, якщо не порошком». Я. Полатайко згадує про вчителя: «… мав багатющу збірку літератури і зразків народних ремесел, до якої з того чи іншого приводу зверталися всі.

Залишилося поза увагою, що цей демократичний інтелектуал-професор був талановитим художником-формалістом, з сучасними йому поглядами на мистецтво і, звичайно, недогідним владі, тому й переїхав у маленьке гуцульське містечко сіяти вічне і мудре». Як бачиться — недаремно, бо навряд чи лише в серце допитливого Яреми, що приходив визичати книжки, запало благодатне зерно.

Зі спогадів дружини художника-педагога, знаємо, що студенти любили Євгена Яковича, бо він ставився до них як старий товариш, але водночас був вимогливим і суворим. Імпонувало студентам те, що лекції вчителя були живими, а не застиглими, трафаретними. Бувало, Сагайдачний захопиться викладом лекції, і студенти так уважно слухають, що не почують дзвінка на перерву. Розповідав він студентам, що треба спостерігати за природою та її явищами, тому що вона є джерелом сприйняття і натхнення у мистецтві.

Студенти часто відвідували помешкання Сагайдачних, де додатково отримували допомогу з основ композиції, у виборі теми та матеріалу для виконання творчих і дипломних завдань. На лекціях з історії світового та українського мистецтва професор опирався на власний досвід, врешті-решт усвідомблював, що серед великого різноманіття мистецьких творів особливе місце посідають одухотворені.

Євгенові Яковичу вдалося адаптувати власний педагогічний досвід викладання фахових дисциплін у навчальні плани Косівського училища прикладного мистецтва 1940–1950 років.

Матеріали, зібрані під час польових досліджень, дають змогу простежити, якого змісту були програмові завдання для студентів із такої фахової дисципліни як скульптура. Представлені світлини завдань зі скульптури колишнього студента Євгена Яковича — Петра Бурлаченка, свідчать про вимоги і якість виконання скульптурної роботи в матеріалі.

Коли Є.Я.Сагайдачному виповнилося сімдесят років, правління «Укрпромради» нагородило його значком відмінника соціалістичного змагання промислової кооперації України та видало грошову премію — 1000 карбованців. В архіві КІПДМ ЛНАМ є запис в особистій карті обліку Є.Сагайдачного: «Наказ № 210, параграф 1, у зв’язку з переходом на пенсію по старості задовольнити прохання викладача Сагайдачного Євгена Яковича про звільнення його з педагогічної роботи з 1 червня 1957 року».

Адміністрація Косівського училища зібрала викладачів і студентів, вручила Євгенові Сагайдачному значок і премію, які художник-педагог прийняв з великою вдячністю і скромністю.

Заради об’єктивності наукового дослідження, зокрема педагогічної діяльності в КУПМ, варто підкреслити, що не все так відбувалося коректно і злагоджено. Авторка записала 15 січня 2010 року бесіди з Калиною Балагурак, в помешканні котрої Сагайдачні проживали декілька років, поки отримали від держави квартиру. Вона згадувала: «Сагайдачний був культурний чоловік, а також націоналіст!

У совєтські свята з-за ріки Рибниці чути було оркестр. А професор казав: «О, пішли тому ідолу (мається на увазі Ленін) кланятися!». Він розповідав про голод, про репресії. Згадував: зранку прокидаються, а сусіда нема, забрали — і слід по ньому пропав. Казав: «Якби ми не втікали з України, і нас би забрали». Сагайдачні втекли чи на Кавказ, чи в Азію. К.Балагурак бачила їхні світлини серед східної природи.

Колекціонування

У загальній структурі життя і творчості Є. Сагайдачного в косівський період колекціонування творів народного мистецтва займає важливе місце, зважаючи на особливості міського середовища. Поведінка подружжя Сагайдачних була незвичною для мешканців Косова, а незвичність полягала в тому, що Євген Якович і Зоя Антонівна багато ходили містом і його околицями, цікавилися речами, які, з погляду пересічних косів’ян, не варті уваги.

Бувало й таке, що професор з дружиною німіли від жаху, побачивши, що якось господиня використовує як посудину для годування курей стару кахлю роботи О.Бахметюка. Переважна більшість власників непотрібних їм речей охоче дарувала їх, а дехто й продавав. Через деякий час Сагайдачні розширили терени своїх мандрівок на гірські села. В той період на Гуцульщині активно діяли криївки УПА.

Кожного тижня у Косові влаштовували похорони вбитих енкаведистів, солдатів та офіцерів внутрішніх військ, партійно-радянських активістів. Часто просто на тротуарі перед будівлею НКВД (сьогодні — Косівський ліцей ім.І.Пелипейка) виставляли напоказ і для постраху тіла вбитих «бандитів».

Ночами проводили облави на «банди посібників», вивозили цілими родинами у Сибір. Дуже тривожною і небезпечною була ситуація у перші роки перебування Сагайдачних у Косові. Ходили двоє східняків гуцульськими селами, горами й лісами, у той час як «радпартактив» без зброї не наважувався виїхати в село, і то лише вдень, в супроводі енкаведистів або «стрибків».

Сагайдачні демонстративно показували, що не вірять в існування «бандитів», не бояться небезпеки.

Поступово невелика квартира Євгена Яковича на другому поверсі старого (тепер оновленого і добудованого) будинку у Косові на вулиці Незалежності наповнювалася предметами гуцульського одягу, кераміки, вишиванками, писанками, різьбою, веретами, виробами з металу, сотнями малюнків гуцульської архітектури, побуту, виконаними художником.

Михайло Рудницький у статті «Збирач народної творчості» описує: «Кожний, хто хоч раз завітав у Косів, обов’язково чув про Євгена Яковича Сагайдачного». Не було такого села, може й, лати на Прикарпатті, де б не побував цей невтомний шукач скарбів народної творчості».

І справді, ці фанатики народного мистецтва жили буквально впроголодь. Не пам’ятаю, щоб колись вони справляли собі обнову чи купили щось із меблів. Не відчували в цьому потреби. Зарплатня «професора» була мізерною, а дружина не працювала.

Якщо траплявся якийсь гріш — його витрачали на закупівлю старовинних речей. Бо кожного разу ставало важче роздобути щось безплатно», — так розповідає Ігор Пелипейко (1928 — 2006). На Гуцульщину в той час стали навідуватися скупники творів народних ремесел зі Львова, Києва, а особливо з Ленінграда (Санкт-Петербург).

Чутки про домашню збірку Сагайдачного почали поширюватися містом. Спочатку їхню квартиру відвідували студенти та викладачі Косівського УПМ, знайомі. В 50-х роках XX сторіччя до Косова влітку приїжджали «літники» зі Львова, Києва, художники із Ленінграда, зокрема Д. Н. Гоберман (1912 — 2000) та Г.З.Левін (1918 — 2003). Державного музею у Косові тоді не було, тож єдиним джерелом для пізнання народного мистецтва Гуцульщини була домашня збірка Сагайдачного, яку називали «Музеєм Сагайдачного».

Відвідувачі приходили до них і в будні, і у вихідні дні. Сагайдачні практично не мали домашнього затишку, необхідного кожній людині, у будь-яку мить міг постукати чи один відвідувач, чи група, і господарі безвідмовно їх приймали, показували зібрані речі (для цього багато чого доводилось виймати зі скринь, розкладати, ховати, щоб через годину повторювати цю операцію, бо з’являлися нові відвідувачі).

Найбільшою турботою Є. Сагайдачного було збереження від загибелі того, що ще залишилося у гуцульських хатах. Тривожила його і доля власної збірки. Євгенові Яковичу пропонували продати окремі цінні зразки із колекції покупці зі Львова, Києва, Москви чи Ленінграда, проте збирач не погоджувався: все зібране на Гуцульщині має залишитися у Косові. Але косівське партійно-радянське керівництво було далеким від таких справ. Більше того: в партійних верхах захоплення регіональним народним мистецтвом не схвалювали, бо це рукотворне мистецтво не було соціалістичним, а давнім (патріархальним). Слово «давнє» мало негативне значення, чиновникам вчувався дух «місцевого», а не радянського патріотизму, а звідси — один крок до націоналізму, щойно збройною силою придушеного в цьому краї.

На початку 60-х років XX сторіччя почали з’являтися згадки і праці про музей Сагайдачного, московські кінодокументалісти навіть зняли фільм про нього, доля домашньої колекції була постійною турботою і навіть болем подружжя ентузіастів і поціновувачів унікального народного мистецтва гуцульського краю. Аналізуючи публікації того часу про збірку народних ремесел, можна сказати, що автори намагалися викликати цікавість до зібраних творів, спонукали державні органи приділяти особливу увагу колекції Є.Сагайдачного, без перебільшення — унікальній.

Після смерті Сагайдачного (1961 рік), Зоя Антонівна клопотала про здійснення мрії Євгена Яковича. Вона вважала своїм священним обов’язком реалізувати бажання покійного художника-колекціонера: убезпечити і зберегти унікальну колекцію для Косова, який дав їм притулок і, як рідних, тепло прийняв їх на схилі життя.

Зоя Сагайдачна невтомно оббивала пороги керівних кабінетів, писала до різних вищих інстанцій про важливість і необхідність створення у Косові музею народного мистецтва, котрому готова була безкоштовно передати власну колекцію. Старання Зої Антонівни не залишилися марними. Через рік після її смерті, 28 листопада 1970 року, нарешті було відкрито музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини.

Керівництво району, так званий райком партії, під виглядом атеїстичної роботи, розмістив музейну колекцію у приміщенні Москалівської греко-католицької церкви Василія Великого, котра десятки років стояла зачиненою, знятою з реєстрації. Церква колола очі партійному керівництву, тож вирішили перетворити її на музей і в такий спосіб ліквідувати ще одну християнсько-релігійну «точку» на території Косівського району.

Олексієві Соломченку вистачило здорового глузду і мужності наполягти на тому, щоб з церкви не зняли хрестів, а всі ікони, з іконостасом включно, весь сакральний інтер’єр визнали творами народних майстрів і включили до експозиції музею. Керівники району зі страху перед обуренням мешканців міста прислухалися до таких рекомендацій. У церкві Василія Великого музей перебував упродовж двадцяти років. Першим директором призначили Івана Кошелюка.

Колекція творів народного мистецтва стала серцевиною новоствореного музею, хоча вона не повністю увійшла до експозиції і фондосховищ. Частина збірки «розійшлася» по інших закладах, частина безслідно зникла. До музею народного мистецтв та побуту Гуцульщини взяли 593 експонати (а всього налічувалося їх майже дві тисячі).

Творча праця

Комплексний аналіз косівського періоду у творчості Євгена Сагайдачного, всебічне осмислення розгалуженої системи його поглядів, встановлення моментів перемін у формуванні індивідуальності художника в тісному зв’язку із суспільно-політичними перемінами є важливими для визначення місця та значення кожного етапу творчих досягнень художника в українському образотворчому мистецтві XX сторіччя.

Косівський період у творчості Є.Сагайдачного за стильовими ознаками радикально відрізняється від попереднього, проте радянські художні організації ігнорували опального митця за колишній «формалізм». Буквально на пальцях можна перелічити число виставок, у яких брав участь художник. У післявоєнний час їх було всього дві: 1967 рік — у Львові і 2011 рік — у Києві (обидві — по смерті).

2011 року КМНМПГ, який завдячує своїм існуванням Євгенові Сагайдачному, підготував виставку 60-ти малюнків, виконаних аквареллю, тушшю, темперою, присвячену 125-річному ювілеєві художника.

Аналізуючи косівський період в творчості Євгена Сагайдачного, професор В. Овсійчук 1968 року підкреслював: «Лише така людина, як Сагайдачний, що вміла оцінити творіння народних митців, могла присвятити себе всю краєві, вщерть наділеному красою. Він зміг сказати про гуцулів своє слово.

У численних зарисовках, акварелях художник прагне досягти найбільшої правдоподібності. Він любить змальовувати гуцулів біля своїх хат, на майданах біля церкви, а ще більше — на ярмарках. Ось де його шукання 20-х років XX сторіччя не пройшли марно. У цих композиціях досягнута монументальність при ощадних художніх засобах…». Так проповідував колись його товариш і учитель — Михайло Львович Бойчук.

В середині 50-х років разом із художниками-бойчукістами, киянином Сергієм Колосом і львів’янином Охрімом Кравченком, започаткував виїзди на пленери мальовничих краєвидів Яворова, Ясенова, Брусного, Річки, Пістиня, Города (львівські художники кола Р.Сельського та Г.Смольського більше полюбляли «карпатські сезони» в Дземброні та Космачі, започатковані ще К.Сіхульським).

Найбільшу цікавість для художника представляв знаменитий Косівський ярмарок, який він любив відвідувати систематично, щотижня. Є.Сагайдачний виконував на ярмарку натурні зарисовки з гуцулів, робив ескізи також домашніх тварин, котрих приводили на ярмарок. «Узимку рисував, поки не заклякали руки, я йому завжди дорікала, що він не шкодує свого здоров’я, але він так захоплювався, що забував про все», —згадувала Зоя Сагайдачна.

Акварель «Косів». 1948 рік. З альбома «Євген Сагайдачний. Малярство та графіка із збірки Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини. Альбом» 2011 р.в. Косів. Упорядник Андрій Андрейканич.

Косівський ярмарок у перші роки, коли Сагайдачні сюди приїхали, був схожий на великий етнографічний музей. Багато гуцулів і гуцулок мали на собі червоні сардаки, обшиті яскравими шнурами, з великими різноколірними китицями із вовняних ниток спереду; на всіх були кептарі, гарно оздоблені кольоровим сап’яном і багатоколірними вовняними нитками; сорочки, вишиті густим геометричним візерунком. Є.Сагайдачний навчився розрізняти одяг і вишивки кожного села і неабияк дивував гуцулів, коли казав їм, звідки вони.

Деякі гуцули із забобонності боялися бути нарисовані і поверталися спиною, але це не бентежило Євгена Яковича, і він продовжував зарисовувати, звідси в мистецькій спадщині художника багато ескізів зі спини.

До наукового обігу відібрано десять кращих робіт із серії «Косівський ярмарок» кінця 1940–1950 років. Зарисовок із ярмарку назбиралася велика кількість — майже 300. Цей період у житті та творчості Євгена Яковича Сагайдачного виявився плідним і яскравим. Художник сповна реалізував власні творчі ініціативи.

Педагогічну діяльність Є.Сагайдачного слід розглядати в контексті розвитку навчального закладу як мистецько-професійної школи. Крім вивчення фахових мистецьких дисциплін, історії світового і вітчизняного мистецтва, тут опановують прийоми і засоби гуцульського народного мистецтва. В цьому напрямку його участь дуже важлива. Паралельно із педагогічною працею художник розвиває зв’язки з відомими художниками, колишніми своїми студентами, зокрема з В.І.Масиком. Запрошує його на Косівщину для проведення спільних творчих пленерів, всіляко сприяє у влаштуванні виставок, залучаючи до них студентів училища.

Етнографічні мотиви, зафіксовані художником у період життя і творчості на Гуцульщині, представляють собою естетичні і мистецькі підвалини його творчості, глибоко закорінені в національній мистецькій культурі. Формотворчі пошуки художника, жанрові і технічні прояви його мистецьких ідей і починань наскрізь пронизані палкою любов’ю до гуцульського краю, до людей, які тут живуть, їх традиційної, побутової і мистецької культури, звичаїв, обрядів.

Захоплений красою народного вбрання, його декоративним навантаженням, досконалою майстерністю виготовлення, багатством способів оздоблення і рукотворною енергією, художник створив велику серію рисунків і малюнків олівцем, аквареллю, тушшю та авторською технікою із зображенням зразків гуцульського одягу, головних уборів, взуття. Зокрема, це стосується серії «Косівський ярмарок» і галереї портретів горян.

Його колекція стала основою для створення міського музею (КМНМПГ), її знають і цінують діячі культури та мистецтва, широка громадськість України та зарубіжжя.

Творчі досягнення Євгена Сагайдачного, здобуті в косівський період життя і творчості, не минули даремно, вони увійшли в золотий фонд українського мистецтва першої половини XX сторіччя.

Марія Вінтоняк (Іванчук),
мистецтвознавиця, членкиня НСХУ, м.Косів

«Гуцульський край», №17, 23.04.2021 року

Share

Теги: ,

Написати коментар