Дружину видатної особистості іноді представляють у ролі планети, що слухняно обертається навколо центрального світила, у всьому залежить від нього, світиться відбитими променями. Порівняння банальне, але в більшості випадків справедливе.
Стосовно дружини видатного українського художника Євгена Сагайдачного — Зої Антонівни Кондратенко-Сагайдачної (11.09.1898 — 21.08.1969) ця простенька астрономічна метафора неспроможна. Енергійна, талановита в багатьох гуманітарних сферах жінка, вона була активною супутницею Євгена Яковича у всіх подіях його драматичної долі.
Зоя Сагайдачна залишила після себе дуже цінну спадщину: етнографічні малюнки, фотографії, виконані під час подорожей та, особливо, спогади, опубліковані в журналі «Жовтень» за 1971 рік. На жаль, ці вартісні матеріали маловідомі не лише широкому загалу, але й дослідникам-мистецтвознавцям. Цю публікацію вважаємо спробою ширше показати постать Зої Антонівни Сагайдачної на основі тих небагатьох документальних джерел, що дивом збереглися в історичних катаклізмах першої половини двадцятого століття.
Зоя Антонівна Кондратенко (Сагайдачна) народилася, провела дитинство і юність у Чернігові. У своїй автобіографії Зоя Антонівна майже не згадує про власну родину. Відомо, що батько її був чиновником (службовцем), отже родинний добробут залежав не стільки від майнових статків, скільки від державної платні батька.
В Чернігові Кондратенки проживали у типовому міщанському особняку з дещо претензійним фронтоном посередині.
Після закінчення семи класів Зоя Кондратенко поступає у так званий доповнюючий (фаховий) клас чернігівської Громадської жіночої гімназії. На час навчання Зої серед її викладачів були такі відомі особистості, як брати Коцюбинські, вчений Дядиченко, композитор Черняк, поет Ігнатенко.
У класі Зої було сорок три учениці. Куратор і керівник гімназії Ніна Миколаївна Заостровська піклувалася не лише про знання, але й про загальний розвиток вихованок. Вона часто влаштовувала для них пізнавально-краєзнавчі екскурсії, літературно-музичні бесіди, вистави, підібрала багату бібліотеку сучасної та класичної літератури.
При закінченні навчання у доповнюючому класі випускниці гімназії могли набути поглиблену спеціалізацію з навчальних предметів, після якої можна було влаштуватися на роботу домашньою вчителькою.
У цей час в Європі відбувалися глобальні політичні, воєнні і економічні катаклізми — йшла Перша світова війна. У лютому 1917 року в Російській імперії відбувається демократична революція. У березні цар Микола II зрікається трону, восени владу захопили більшовики.
У липні 1917 року Зоя Кондратенко вже перебуває на обліку Спілки сестер милосердя воєнного часу при Чернігівському Свято-Феодосіївському товаристві Червоного Хреста Російської імперії. Після нетривалого навчання, у вересні того ж року, її зарахували у штат медперсоналу санітарного поїзда № 2311 , який курсував від фронту до Києва, Харкова і Курська.
На початку 1918 року корпус сестер милосердя розформували. За наказом уповноваженого медчастиною при Південно-Західному фронті Зоя Кондратенко повертається до місця свого первинного обліку — в Чернігів.
Є певні підстави вважати, що в період військових операцій армії Нестора Махна вона перебувала в складі його частин. Звичайно, під загрозою репресій у радянські часи вона про це не згадує, але очевидці розповідають про розмову вже в 1960-х роках, коли у її присутності зневажливо відгукувалися про Махна. Вона не втрималася і гостро заперечила, доводячи, що насправді ця> історична постать була зовсім інакшою, ніж її зображали у радянській історіографії. Про факт служби Зої Кондратенко у його військових формаціях говорив і відомий косівський краєзнавець Ігор Пелипейко.
Російська імперія у монархічній іпостасі розпалася, але не втратила агресивного моноцентризму. Недовго проіснувала Центральна Рада, Директорія. У 1919 році радянська влада віддала чотири повіти Чернігівської губернії у склад Білорусії, решта стали частиною УРСР. Виникла і почала інтенсивно розвиватися пухлина радянської бюрократії. У квітні 1920 року Зоя з труднощами влаштовується на посаду машиністки (друкарки) у губернському Лісовому комітеті.
Через кілька місяців вона опиняється на такій же посаді в Профспілці будівельників, далі в Комісії по боротьбі, з дезертирством (!), потім у Профспілці працівників мистецтва (т. зв. Всерабмис). Непостійність, невизначеність, вимушений конформізм, необхідність соціальної мімікрії були для дівчини з інтелігентної сім’ї важким випробуванням. Найменша підозра в опозиції могла закінчитися трагічними наслідками.
В 1924 році з’являється нагода стати студенткою або, за тодішньою термінологією, «курсисткою» у вищому навчальному закладі. Зоя обирає для вступу Київський археологічний інститут.
Потяг до пізнання і відображення навколишнього світу був притаманний Зої Кондратенко з ранньої юності. Вона любила малювати види старого Чернігова, зарисовувала інтер’єри гімназії, свого дому, історичні пам’ятки. Однокласниці жартома називали її художницею. У тому ж році вона вступає на науково-дослідну кафедру згаданого інституту, на відділ мистецтвознавства. Навчання тривало недовго, бо вже починалася системна руйнація українських навчальних закладів. У ході «реформ» було, зокрема, реорганізовано деякі високоспеціалізовані гуманітарні і технічні навчальні заклади, а Київський археологічний інститут взагалі перенесли аж у Ленінград (С-Петербург).
В липні 1925 року Зоя отримує направлення-характеристику в Київський художній інститут («реформована» Академія мистецтв). Вона стає слухачем вечірніх підготовчих курсів при інституті, де одним із викладачів був відомий у мистецьких колах професор Євген Сагайдачний. Неординарна особистість абітурієнтки зацікавила професора, і незабаром Зоя стає його натурницею.
Продовження знайомства було закономірним — вони побралися. Художник свою музу багато разів портретує у різних техніках, вміщує у сюжети своїх малюнків. Натомість для Зої придбали фотоапарат, який, судячи із небагатьох збережених знімків, мав непогані для того часу технічні характеристики.
Зважаючи на подальші обставини сімейного співжиття, Зої і Євгенові Сагайдачним не довелося довго «узгоджувати» світоглядні переконання. Обоє відзначалися байдужістю до матеріальних благ, невибагливістю до побутового комфорту, зате їм була притаманна глибока зацікавленість явищами духовного порядку. Вони легко знімалися з не особливо насидженого місця і мандрували Україною. Деякі знайомі не раз закидали їм «богемність» способу життя, але це анітрохи не впливало на їхню поведінку. Лише гуцульський Косів вловив їх у свої незримі тенета назавше.
Можна лише догадуватися про причини, які спонукали Зою залишити навчання. Найімовірніше, це був збіг різних обставин, тому що дітей у Сагайдачних не було.
Тепер вона займається домашніми справами і фотографує: інтер’єри будинку, теми і натуру творів Євгена, а найбільше — його самого. Особливо її приваблює обличчя чоловіка. Молода жінка зображає свого коханого десятки разів, з різних точок, у різних ракурсах. Правда, це знімки, так би мовити, «студійні», виконані в приміщенні без достатнього освітлення і тому дещо розмиті, неконтрастні, але поза і міміка особи достатньо виразні.
У кінці 1920-х років посилюються ідеологічні чистки в середовищі творчої інтелігенції. Проти виявлених за період так званої українізації «ворогів народу» розгортається справжній терор. Євгенові Сагайдачному пощастило — його лише висилають до Ворошиловграда (Луганська) викладати спеціальні предмети на робітфаку при художньому училищі.
Зоя переїжджає у Луганськ. Ішов рік 1932.
Необхідно було швидко влаштовуватися на роботу — в часи Голодомору працівники деяких міських установ та організацій діставали, крім злиденної зарплатні ще й невеликий продуктовий пайок, який допомагав сяк-так перебиватися з харчами. На робітфаках, які готували абітурієнтів до вступу у вищі навчальні заклади, видавали «посилений» пайок. Крім того, учнів забезпечували одягом і взуттям.
Влада піклувалася про свої нові соціалістичні кадри, але селян, що ішли в місто, рятуючись від голоду, зустрічала озброєна варта. (М.В. — в Зоїних фотографіях другої половини 1930-х років є кілька невеличких, площею в дві сірникові коробки, зображень мальовничої української сільської хати. Але навіть на такому мініатюрному форматі помітно вибиті шибки, перекошені рами вікон, розкиданий реманент — трагічні наслідки Голодомору та репресій).
Зоя Сагайдачна влаштовується на посаду старшого лаборанта біохімічного факультету Луганського педагогічного інституту ім.Тараса Шевченка. До її службових обов’язків входило збирання біологічних препаратів для навчальної практики студентів, їх консервація, фотографування та ін.
Практичні заняття із студентами вона часто проводить на природі; в околицях Луганська , разом з чоловіком, збирає гербарій рослин українського степу, що тоді починався відразу за їх квартирою.
З початком війни Німеччини проти Радянського Союзу Сагайдачні не встигли евакуюватися з інститутом — німецькі війська перетяли дороги відступу. Окупація тривала порівняно недовго — 7 місяців, але житло вони, втратили, а нестатків, моральних, фізичних страждань і просто елементарного страху за власне життя не бракувало.
Ще до війни, після вступу Червоної Армії на Західну Україну, вони побували на виступі гуцульського ансамблю, який привезли до Луганська. Емоційне і естетичне враження Сагайдачних від виступу автентичного народного колективу у сірій радянській дійсності було надзвичайним. Виникає тверде рішення приїхати на Гуцульщину, яке не зникало ні протягом війни, ні у післявоєнний період.
Юрій Джуранюк,
науковий співробітник Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини
(Далі буде).
«Гуцульський край», №24, 11.06.2021 року
1 Comment