Зоя Сагайдачна — дружина художника (част. 4)

Зоя Сагайдачна

Після виходу на екрани фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського, Зоя Сагайдачна пише ґрунтовну рецензію, де викладає свої погляди на те, яким має бути кінофільм про гуцулів і Гуцульщину. У домашній бібліотеці Сагайдачних було два видання повісті, отже сюжет і, звичайно, реальне історично-побутове тло Зоя Антонівна знала досконало. Не викликає сумніву, що й сам Параджанов, який бував у музеї Сагайдачних, обмінювався з нею думками на тему майбутньої роботи.

Зоя СагайдачнаСвій відгук вона посилає найбільш зацікавленій бсобі — директорці літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського, дочці письменника, Ірині Коцюбинській, з якою, до речі, вони були на «ти», адже обидві — землячки, майже однолітки, в один час навчалися у Чернігівській гімназії. І. Коцюбинська, визнаючи справедливість деяких її зауважень, не у всьому з нею погоджувалась. З.Сагайдачна оцінювала фільм як фахівчиня-етнографиня, а з цієї точки зору у ньому було багато довільних трактувань, зумовлених творчими ідеями режисера. Вона звинувачує його у деформації автентичності типажів, навіть у своєрідному мистецькому волюнтаризмі.

На Гуцульщині фільм Параджанова викликав чимало емоційних і суперечливих думок серед місцевої публіки. Відомий косівський різьбяр, графік, майстер екслібрису, гуцул за походженням Іван Пантелюк надіслав на кіностудію товстий загальний зошит з докладним описом огріхів фільму і пропозиціями, як їх виправити.
Ірина Коцюбинська дуже толерантно поставилася до кіно-версії батькової повісті. У листі до Зої Сагайдачної вона пише: «… [кінофільм] мені дуже і дуже подобається! Це — шедевр! Такої картини ми ще не бачили — сміливість, винахідливість, дерзання і надзвичайний психологізм… Ця картина уславлює пам’ять М.Коцюбинського».

Понадіявшись на так звану «хрущовську відлигу», Зоя Антонівна вже в 1962 році намагається організувати в Києві посмертну виставку творів Євгена Сагайдачного. Було відібрано майже 400 малюнків — із великим запасом, але київські чиновники від мистецтва, котрі завше відзначалися гіперчутливістю на ідейні коливання, стали на заваді цим наївним спробам. Картини було представлено на обговорення президії Спілки художників України під головуванням академіка Василя Касіяна. Присутніми були: В.Бородай, О.Лопухов, Г.Меліхов, Атлантов, В.Пузирков, усі — члени керівного мистецького Олімпу. Проте серйозного професійного обговорення фактично не відбулося.

Особливо критично про малюнки відізвався Василь Касіян і дехто з його оточення, серед якого були люди, які особисто знали Сагайдачного. (Відомо, що стосунки Сагайдачного з угодовським керівництвом ніколи не були ідилічними).

Художник-графік Володимир Масик повідомив Зою Сагайдачну, що, попри всі ці несприятливі обставини, київська Спілка письменників пропонувала відкрити виставку у Будинку літератора, тим більше, що напередодні там експонувалася виставка творів знаного українського художника-символіста О.К.Богомазова. Але і цим несміливим намірам не судилося здійснитися.

Особливо значимим став для Зої Сагайдачної 1967 рік. Завдяки зусиллям Володимира Овсійчука, Романа Федоріва, Ігора Кудина, за енергійної підтримки Бориса Возницького та інших ентузіастів, у вересні нарешті відкрили виставку творів Євгена Сагайдачного. Експозиція відзначалася оригінальною, нетрадиційною побудовою.

Крім картин, у заскленій вітрині виставили керамічні та дерев’яні вироби народного мистецтва. Глядачам було запропоновано майже сто картин як 20-х — 30-х років, так і малюнків, виконаних на Гуцульщині в кінці 40-х — 50-х років.

Зою Антонівну запросили на відкриття виставки, яка мала значний резонанс у мистецьких колах. Колишні учні Євгена Сагайдачного, які приїхали до Львова, дякували їй за збереження духовної і матеріальної пам’яті про видатного художника і учителя. Вони знову пропонували організувати виставку Сагайдачного у Києві. Борис Возницький домовляється із Зоєю Сагайдачною про придбання творів Євгена Сагайдачного для музею, і вже у листопаді 1967 року Галерея закупила 11 творів. У переліку закупленого — роботи, виконані аквареллю, темперою, тушшю, портрет видатного художника-бойчукіста В.Седляра, виконаний олівцем у 1920-х роках.

В тому ж 1967 році Зоя Сагайдачна надає експонати для оформлення інтер’єру гуцульської хати у Косівському музеї-скансені, який планували розмістити на мальовничій околиці міста. В інвентар входили старовинні керамічні миски, давній одяг, мальовані кахлі до печі, дерев’яний посуд та ін. На жаль, як це часто буває з пам’ятками, в 1968 році хата разом з експонатами згоріла.

Зважаючи на те, що Косівське училище прикладного мистецтва стало останнім місцем роботи Євгена Сагайдачного, Зоя, на честь його пам’яті, дарує в музейну кімнату навчального закладу сто дев’яносто вісім різних творів гуцульського народного мистецтва. Тепер музей училища та інституту, що організований на його базі, став методично-науковим осередком для підготовки студентів-фахівців у різних галузях народного і професійного мистецтва.

В 1960–70-х роках на українському телебаченні існувала популярна серія передач «Скарби музеїв України», яку вів мистецтвознавець Василь Глинчак. Наприкінці 1967 року він одержує завдання опрацювати показ домашнього музею Сагайдачних. Назвали передачу «Співець гір і степів». Під музичний супровід показували фотографії Євгена Яковича — довоєнні і виконані в Косові, жанрові малюнки, багато уваги приділили автопортретам.

В останні роки життя здоров’я Зої Сагайдачної значно погіршилося. Надто докучала гіпертензія, через яку траплялися запаморочення. Одного разу вона втратила свідомість на вулиці, після чого почала боятися виходити з квартири. Почалися непорозуміння з сусідами по квартирі.

Цікавий факт — на жодній зі збережених фотографій Зоя Антонівна не зображена усміхненою. Замолоду це міг бути іміджевий хід, свого роду — засіб самовираження, який пізніше перетворився на внутрішню сутність характеру особистості. Один з небагатьох, хто дійсно зрозумів її суперечливу душу, був талановитий український письменник, головний редактор видавництва «Веселка» Анатолій Михайленко (якому дочасно вкоротив віку Чорнобиль). У газеті «Молодь України» в 1968 році було опубліковано його велику статтю під назвою «Гість, що не прийшов» , де він щиро і відверто, але з глибокою тактовністю і теплотою описує свої враження від зустрічі і знайомства з цією незвичайною жінкою.

Чи не єдиною особою в Косові, з якою Зоя Сагайдачна могла відкрити душу, бупа вчителька математичних предметів, фізики та астрономії Любов Павлівна Романюк (1906 — 1999 рр.). У її батька — колишнього повітового комісара УНР серед знайомих були майбутній патріарх Мстислав, митрополит Й.Сліпий, Д.Донцов, О.Теліга, Є.Маланюк та інші видатні діячі. Старший брат Леонід — офіцер (сотник) армії УНР, учасник Зимового походу 1919 року, депутат Сойму Карпатської України, відомий діяч еміграції у США.

Як і Зоя Сагайдачна, Л.П.Романюк відзначалася високою інтелігентністю, знаннями, незалежністю поглядів. Подібні особистості за сприятливих обставин виконують роль потужного каталізатора розвитку суспільства у прикладній і духовній сферах своєї обдарованості. Але за радянської влади це був досить незручний, некомфортний для керівництва, та і для більшості оточення, характер. Спілкування цих двох жінок з близьким світоглядом, а багато в чому і долею, було закономірністю в умовах провінційного радянського містечка.

За люб’язної згоди сина Любові Павлівни, львівського письменника і публіциста Павла Романюка цитуємо з його есе «Алхімія духу» рядки про Сагайдачних: «У 1960-ті роки, під час «хрущовської відлиги», у Сагайдачних негласно існував своєрідний салон не тільки шанувальників гуцульського мистецтва, а й цілком таємно — пам’яті українського культурного відродження 1920–1930-х років. Знищене під корінь совєцькими репресіями, це культурне явище не те що жевріло, як колись видатний феномен, а як ще не геть вистиглий попіл існувало в іпостасі поодиноких осіб, які дивом не стали жертвами прямого фізичного знищення».

Незважаючи на граничну зайнятість шкільними і домашніми І справами, Л.П.Романюк знаходила час відвідувати добрих знайомих. П.Романюк згадує: «Жодних! гостин не було — бесіди, розмови, слова. То був ритуал сталого спілкування, моральної підтримки, в чому і стиль особи, і культура давньої душевності, видається, загалом втраченої». І далі: «Після смерті Євгена Яковича мати (Л.П.Романюк) намагалася частіше відвідувати Зою Антонівну, підтримуючи її на дусі, оскільки вона почувалася забутою і непотрібною. Удвох із матір’ю, іноді ще й з братом Олегом, ми ритуально відвідували також Москалівське кладовище — спочатку могилу Євгена Яковича, а відтак їх спільну могилу. Сагайдачні, попри всі терпіння і удари долі, мали крила натхнення і вміли літати… Цими рядками віддаю їм шану», — писав Павло Романюк у лютому 2014 року.

Гуцульщина подарувала Сагайдачним своє барвисте мистецтво, прості радощі буття, але Зоя Антонівна прагнула чогось більшого, чогось ідеально високого.

Я добре пам’ятаю її — невисоку, трохи згорблену, у поруділому пальтечку, в’язаній, невизначеного кольору шапочці, старих, але міцних чобітках, із застиглим виразом обличчя, з котрим якось дивно контрастували темні, уважні очі. Але в тих очах не було й натяку на можливість спілкування — вони не відштовхували — вони просто являли собою непроникну стіну, за якою таївся неповторний особистий світ, що давно став минулим і нікого вже не цікавив. Тужними й одинокими були останні дні життя колишньої чернігівської гімназистки.

Її не стало у теплі останні дні карпатського літа. За якимось містичним збігом, вона померла рівно через вісім років після смерті чоловіка — 21 серпня 1969 року.

Для організації похорону Зої Антонівни Сагайдачної розпорядженням голови Косівської міської ради було створено комісію з керівників установ, представників училища прикладного мистецтва та ветеранів. її поховали 24 серпня на старому Москалівському цвинтарі Косова біля чоловіка.

Юрій Джуранюк,
науковий співробітник Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини.

«Гуцульський край», №27, 2.07.2021 року

Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.