У Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини відкрили виставку дипломних і курсових робіт майстерні художнього текстилю Інституту прикладного та декоративного мистецтва. Її присвятили 140-річчю утворення Косівської мистецької школи, що веде відлік від 1882 року і починалася з появи ткацької промислової школи.
Під час відкриття виставки присутні дізналися, що у 1902 році в Косові працювали понад 800 ткачів, а сто років тому діяли понад 30 майстерень. Однак шлях розвитку ткацтва у нашому краї не був прямим і гладеньким; мав історичні злети і застої.
З небезпечних колій штампів, з тупиків кризи творчих ідей косівський художній текстиль виводили непересічні особистості: майстри-новатори та прогресивні любителі мистецтва.
На початку минулого століття одним з таких був Михайло Куриленко. Ефективний менеджер, людина передових поглядів, він 1922 року об’єднав розрізнених кустарів-ткачів у спілку «Гуцульське мистецтво», відроджував забуті технології, впроваджував нові. Заохотив до створення узорів та орнаментів відомих українських митців. Косівські килими тоді побачила, оцінила і купувала Європа.
Чому ж період діяльності спілки тривалий час вважали занепадом народного мистецтва на Гуцульщині?
Під час відкриття виставки на це запитання відповіла генеральна директорка Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття Ярослава Ткачук: «Я з 1981 року працюю у музеї, починала у відділі текстилю. Пам’ятаю, скільки болю і плачів у мене було під час роботи кожної закупівельної комісії. Нам забороняли купувати для музею все, що не було «народним». Все нетрадиційне, передусім вишукане, шляхетне – відкидали. Я тоді зрозуміла, чому в нашому музеї немає жодного килима спілки Куриленка. Так діяла совєцька політика. Вона нас нищила. Нам дозволяли підніматися лише до якогось рівня, а далі звучала команда: «Ні! Це не ваше, не годиться». Бо для тодішньої влади це було небезпечно».
Простіше кажучи: рушники і запаски тчіть, скільки хочете, а за високохудожні гобелени і модерний тканий одяг навіть не беріться.
Напевно, саме так з’явилася остогидла всім шароварщина. Колонізатори дозволяли українцям танцювати, співати народних пісень, вишивати і ліпити палюшки. Усе, що виходило за периметр народного, – або нищили, або переводили у розряд радянської (насправді – російської, а відтак – світової) культури.
Не сарафани та лапті Росія возить і виставляє по світу. Не балалайку слухають у найкращих концертних залах зарубіжжя… Феномен і славу російської культури сформували не частушки і матрьошки.
«Життя (мистецтво не виняток!) – це постійний поступ. Не можна консервувати традицію, – переконана Ярослава Ткачук. – Традицію маємо оберігати, як чисте джерело, не допускаючи до нього брехні, вигадок, фантазій, шкідливих легенд. А вже з цього джерела треба починати, звідти мають виходити тисячі різних струмочків».
Ярослава Ткачук зізналася, що наприкінці минулого сторіччя ткацтво на Косівщині справляло на неї гнітюче враження. Здавалося, воно вже не здатне дивувати і вражати. Пригадала перші захисти дипломних робіт відновленого відділу текстилю у Косівському інституті (тоді ще коледжі) у 90-х роках: «Я побачила, що творять студенти і викладачі в Косові – і в мене виросли крила. Я тоді, власне, запізнала пані Вікторію».
Вікторію Дутку-Жаворонкову привів на Косівщину прихильний до нашого краю Всевишній. Випускниця Львівського інституту прикладного мистецтва приїхала сюди 1991 року, почала працювала викладачем композиції та роботи в матеріалі на відділі текстилю Косівського коледжу.
Нова викладачка виявила неабиякий інтерес до історії народного ткацтва, разом з колегами і студентами вивчала творчість місцевих майстрів. У 90-х роках організувала грандіозну виставку косівських килимів, виготовлених майстрами спілки «Гуцульське мистецтво» та на килимарській фабриці імені Т.Шевченка. Їх було так багато, що вони вкрили всі стіни величезної актової зали інституту.
Згодом Вікторія Валеріївна очолила кафедру художнього текстилю, захистила кандидатську дисертацію, стала заступницею директора інституту з навчальної роботи.
А головне – їй вдалося створити унікальну атмосферу в маленькому колективі залюблених у свою справу людей. Тут усім комфортно, тут не підрізають крил, тут надихають на творчість, новаторство.
Вироби студентів, випускників і викладачів відділу художнього текстилю вражають усіх і кожного. Про них знають Україна і світ. Їхні твори – це завжди красиво, оригінально, стильно. В кожному виробі бачиш Україну – молоду, сучасну, з почуттям власної гідності.
Завідувачка Косівського музею Вікторія Яремин переконана, що ткацька традиція на Косівщині не перервалася завдяки тому, що в нашому місті є інститут, де впроваджують інноваційні підходи і дотримуються традицій народного мистецтва.
Мистецтвознавиця Богдана Книш-Чіх поринула думками у минуле: «Пригадую, як створювали відділ текстилю і привезли перші верстати з фабрики «Гуцульщина».
Була розгубленість. Здавалося, що нічого в Косові не збереглося: ні традицій ліжникарства, ні килимарство. А про гобелени взагалі не йшлося. Приїхала Вікторія після Львівського інституту, і я бачила, як все починалося. Пам’ятаю, у 2000-х роках виникла на відділі ідея вивчити косівські килими. Ми зі студентами ходили від хати до хати, фотографували килими Куриленка, яких на той час уже майже не залишилося.
Згодом у відділі почали виготовляти одягові ліжники. Пам’ятаю, як студент з Городенки створив перше ткане пальто. Пригадую, як усі ми тішилися першою тканою шаллю, тоді ще дуже цупкою. Всі натхненно працювали».
Мистецтвознавиця Марія Іванчук додала: «Пані Вікторія має концептуальні ідеї, колектив кафедри та інститут її в цьому підтримують. Якби не вона, не було би стільки здобутків».
Генеральна директорка Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття Ярослава Ткачук наголосила: «Це – виставка-підсумок, виставка-виклик, виставка-підтвердження. Маленький штрих нашої ідентифікації, як багатогранної нації. Ця виставка є важливою віхою на шляху, який пройшов гуцульський текстиль.
Дякувати Богу, що саме тут створився, не міг не створитися, інститут. Він народжувався у маленьких майстернях, в кустарних осередках, в окремих родинах, а потім все це об’єднувалося. Зі шкіл народжувалося училище, з училища – коледж, з коледжу – інститут. Дякую, що бережете традицію, примножуєте, розвиваєте».
Вікторія Дутка-Жаворонкова підтвердила: «За час становлення відділу зроблено надзвичайно багато. Крок за кроком ми провадили копітку дослідну діяльність з вивчення художніх якостей ткацтва Прикарпаття і Гуцульщини, його технологічних особливостей.
Перед відділом завжди були два важливих завдання: глибоке вивчення традицій і водночас – не їхнє копіювання, а переосмислення, інтерпретація, створення новітніх креативних образів, які би вписувалися, адаптувалися у сучасні мистецькі процеси, які за своєю сутністю, хоч і побудовані на народних традиціях, але здебільшого є авангардними, передовими. Нам вдалося цього досягти.
Про це свідчать участь і перемоги наших випускників на міжнародних виставках і трієнале з текстилю світового рівня, де представлені роботи маститих художників. І в той же час відзначають наші твори – як прогресивні, що побудовані на традиціях, зберігають традицію і транслюють її у креативних формах».
Вікторія Валеріївна знайшла теплі слова, щоб подякувати всьому колективу і бодай однією місткою фразою розповісти про своїх талановитих колег: «Оксана Гордійчук займається вибійкою і ткацтвом, попри всі виклики часу, бо холодно зараз у майстернях. Вона щодня там працює, придумує нові зразки, щоб показати їх своїм студентам.
Галина Борук – одна з небагатьох рожнівських майстринь, яка славиться дрібно взірцевими тканинами. Їх зараз мало хто вже тче з народних майстрів.
Наталія Гаврилків – мультиспеціаліст, займається вибійкою і ткацтвом, завідує майстернею і забезпечує нам спокійний ритм роботи. Ганна Фартушинська виготовляє дрібно взірцеву тканину, гаптує.
Оксана Кондратюк досягла великих успіхів у шпалерному тканні, виготовляє гобелени світового рівня, схожих я ніде не бачила. Тетяна Волощук виготовляє одягову тканину – неймовірну, зі смаком, має замовлення, потужно працює.
Оксана Богатчук навчає студентів основам композицій, проєктування, людина з величезним художнім смаком. Недавно врятувала курсову роботу, бо підказала технологію килимарства, вже геть забуту в Косові, а вона знає, як її відтворити. Наша кафедра – це любов, це неймовірна потужна платформа, на якій може реалізуватися будь-який художник, використовуючи зовсім несподівані технології та синтези. Я сподіваюся, що ми готові і далі працювати, дивувати вас і своїх студентів. А студенти дивуватимуть нас».
Художній текстиль Косівщини має славу і поціновувачів, але йому бракує замовників. Про це з болем говорила старша викладачка майстерні художнього текстилю Оксана Гордійчук: «Коли недавно відкривали виставку кераміки, я трохи злякалася, бо побачила багато керамістів: старших, молодших. Я тоді подумала, що на нашій виставці стільки текстильників не збереться. Нас мало. Немає у суспільстві запиту на ці речі. Можливо тому, що вони дорогі, можливо, ще не оцінені. Наша виставка має допомогти людям зрозуміти, що текстиль – це не тільки килими та ліжники. Текстиль – скрізь: одяг, аксесуари, інтер’єрні речі, гобелени, унікальні твори мистецтва. Ми робимо все. Ми хочемо, щоб ці речі жили. Приходьте на виставку, дивіться, замовляйте. Розказуйте про нас, бо ми – дуже класні».
А директорка інституту Галина Юрчишин додала: «Косівську мистецьку школу добре знають і цінують в Україні та світі. Ми маємо чим гордитися. І ми дуже хочемо, щоб найбільш обдаровані, талановиті випускники шкіл з усієї України навчалися в нашому інституті».
Автор допису – Аліса МУДРИЦЬКА.
Фото автора.
Газета «Гуцульський край», №4 від 27 січня 2023 року.
