Передумови створення відділу художньої кераміки в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ: історичний аспект

Олег СЛОБОДЯН
кандидат мистецтвознавства,
доцент Косівського інституту прикладного
та декоративного мистецтва ЛНАМ

Анотація. У статті вперше простежуються основні періоди в історії розвитку керамічного виробництва на Гуцульщині. Об’єктом дослідження стали окремі культурно-мистецькі явища, на тлі яких упродовж ХІХ-ХХ ст. проходили процеси формування і становлення гуцульської школи керамічного розпису. Показано значення відкриття відділу художньої кераміки та роль відомих родинних династій гончарів у збереженні та примноженні народних традицій у другій половині ХХ ст.

Ключові слова: родинні династії, гончарне ремесло, дослідження, явище, відродження.

Олег Слободян.  Предпосылки создания отдела художественной керамики в Косовском институте прикладного и декоративного искусства ЛНАМ: исторический аспект.

Аннотация. В статье впервые прослеживаются основные периоды в истории развития керамического производства на Гуцульщине. Объектом исследования стали отдельные культурно-художественные явления, на фоне которых на протяжении XIX-ХХ вв. проходили процессы формирования и становления гуцульской школы керамической росписи. Показано значение открытия отдела художественной керамики и роль известных семейных династий гончаров в сохранении и приумножении народных традиций во второй половине ХХ в.

Ключевые слова: семейные династии, гончарное ремесло, исследование, явление, возрождение.

Oleh Slobodyan. Preconditions to found the department of artistic ceramics at Kosiv Institute of Applied and Decorative Arts of Lviv National Academy of Arts: historical aspect.

Annotation. The author traces the basic periods in the history of the development of ceramic production in Hutsulshchyna for the first time in his article. Particular cultural and artistic phenomena, which served as the background for the formation processes of Hutsul School of ceramic painting during the XIX-XX-th centuries, became the object of investigation. The author proves the importance of the foundation of the department of artistic ceramics and the role famous dynasties of potters played in preservation and augmentation of folk traditions in the second half of the XX-th century.

Key words: dynasties, pottery, investigation, phenomenon, revival.

Передумови створення відділу художньої кераміки були пов’язані з багатою і неповторною історією розвитку художньої кераміки, з її унікальною спадщиною, яка сьогодні є гордістю нашого краю, перлиною в царині українського народного та професійного мистецтва.

Історія керамічного виробництва на Гуцульщині має глибокі корені свого розвитку. ІІочатки, ймовірно, сягають пізнього періоду Галицько-Волинської держави, кінця ХІІ – першої третини ХІV ст. Проте археологічні матеріали, виявлені львівськими дослідниками в селах Трач, Текуча, Космач, засвідчують про ще найдавнішу історію кераміки. До цієї історії належать пам’ятки комарівської культури доби бронзи [1, 188], а також комплекс пам’яток пізньобронзового періоду, в якому виявлено уламки посуду в солеварному поселенні урочища «Біля сировиці» в Космачі. Останні вважаються однією з найцікавіших знахідок Гальштатського періоду в Карпатах [2, 196].

Рештки кераміки раннього середньовіччя були виявлені Юрієм Лащуком на початку 60-х років ХХ ст. на міській горі в місті Косові. Це, в основному, димлена кераміка, оздоблена штампованими орнаментами [3, 7]. Подібні знахідки були виявлені й на місцях великих земельних зсувів тих ділянок, які прилягають до центральної частини м. Косова. В середині 1990-х рр. коли відбудовувався один із центральних кварталів міста, на глибині трьох з половиною метрів автором було знайдено велику кількість подібних уламків від гончарного посуду. Це добре виконана димлена та чорнолощена кераміка зі штампованими тисненими орнаментами, смугами крапок, кривульками, зубцями, які чергуючись з ритованими рисками і жолобками, створюють неповторні декоративні візерунки. За стилістикою виготовлення їх можна віднести до ХV – ХVІ ст.

Окрім того, під час розкопок вперше були знайдені цікаві фраґменти теракотових трубчастих і плоских рельєфних кахлів, орнаментальні мотиви яких складаються з великих зубців, копитців та підківок. Відомо, що ці мотиви стали традиційними і поширеними в гуцульському керамічному розписі у ХІХ – ХХ ст. Таким чином цінні археологічні матеріали дають право стверджувати про те, що на території Косова, невеличкого на той час містечка, існували вже гончарні майстерні з досить широкою типологією виробів та оздоблення. Слід нагадати і про знахідки керамічного виробництва у вигляді уламків рельєфних кахель та побутових виробів ХV-ХVІ ст., що були виявлені на території Пістинського замку, а також в Кутах, які згодом стали відомими гончарними центрами мальованої кераміки у ХІХ ст. До речі, вищезгадані цінні археологічні матеріали демонструвалися на одній із виставок 2005 р. в Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини, експозиція якої рясніла від уламків керамічного виробництва ХV-ХVІ ст., що свідчило про результат проведення археологічних робіт під керівництвом автора цієї статті та етнографічних практичних наукових досліджень викладачів і студентів.

Друга половина ХVІІІ ст. — це формування окремих гончарних осередків на фоні зростання народних ремесел та соляного промислу. Виникнення в Косові та Пістині солеварних і ремісничих центрів потребувало значної кількості місткого гончарного посуду, що призвело до прискорення формування таких відомих гончарних осередків на початку ХІХ ст., як Косів та Пістинь, що вже стають відомими центрами гончарства не лише з виробництва димленої, але й мальованої кераміки. На цей час припадає розвиток гончарства в селі Старі Кути, що розташоване в 10 км від Косова. За свідченням історичних джерел, одним із чинників сприяння гончарних ремесел було поселення тут вірменів, які 1717 р. отримали відповідні привілеї. Займаючись різними ремеслами і торгівлею, вони замовляли різноманітний посуд у кутських гончарів. Цікавий той факт, що на початку ХІХ ст. гончарні круги були досить простими і виготовлялися повністю з дерева. Основний стержень (вісь) ставили на камінь із видовбаною ямкою, змащеною жиром. Очевидно, що такими гончарними кругами гончарі користувалися ще у ХVІІ ст..

Середина та друга половина ХІХ ст. — це справжній розквіт гуцульської кераміки, яку репрезентували відомі родинні династії гончарів Зондюків-Жондзюків з Пістиня, Баранюків та Тим’яків з Косова. Особливий вплив на становлення стилю гуцульського керамічного розпису в Косові мала творчість Олекси Бахматюка (1820-1882). Як продовжувач мистецької спадщини своїх попередників, що виріс на традиціях національної народної культури краю, він зумів розкрити свою власну творчу професійну методику у трактуванні образно-декоративних рішень, на століття закласти фундаментальні основи художньо-технологічного виробництва, що стали не лише визначальними, але й взірцями для подальшого розвитку і формування професійної школи художньої кераміки на Гуцульщині наприкінці ХІХ – ХХ століття [45, 18].

ХІХ сторіччя – це період високого виробництва димленої та простої полив’яної кераміки в Старих Кутах. Тут гончарі забезпечували глиняним посудом низку сіл, розташованих уздовж русла ріки Черемош. Саме через цей центр гончарства на Буковину, а далі на Румунію вивозилися майолікові вироби з Косова й Пістиня до інших країн Європи, зокрема до Австрії і Польщі, що сприяло розвиткові місцевих гончарних ремесел. Не випадково в музеях Румунії можна побачити гуцульські керамічні вироби, що походили з «де-Кутів». В результаті інтенсивного розвитку, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Гуцульщині добре функціонували три потужні центри гончарного промислу: Косів, Пістинь, Кути. Дуже важливо підкреслити те, що в кожному осередку зокрема була вже своя сформована стилістика розписів. Вражає те, що упродовж багатьох століть гончарі не лише розвинули, але й зберегли саме свою місцеву декоративну систему розписів, тим більше, що відстань від Косова до Пістиня та Старих Кутів всього 8-10 км. Така сукупність незалежних мистецьких центрів на невеличкій території, в межах одного району, видається нам сьогодні як взірець того феномену, що сприяв особливому розвиткові і піднесенню гуцульської кераміки у її найрізноманітніших формах. Таке явище ми рідко знаходимо на теренах історії української прадавньої кераміки загалом.

Таким чином, розглянувши перший та другий періоди в історичному аспекті розвитку гуцульської кераміки, можемо констатувати: перший це — витоки і розвиток прадавнього гончарства на території Гуцульщини, другий — формування цілісного культурно-мистецького явища (із центрами Косів – Пістинь – Кути) під назвою гуцульська кераміка, яка досягла свого найвищого розквіту у другій половині ХІХ ст. аж до її занепаду в перші роки Другої світової війни.

Війна зруйнувала гончарне виробництво, а тому повоєнний час, так званий третій період розвитку, що склався в історії гуцульського прадавнього ремесла, був надто складним у вирішенні подальшої його долі. Для цього було багато об’єктивних причин. Наприклад, багато талановитих майстрів загинуло або пропало безвісти, чимало було вивезено під час окупації гітлерівською Німеччиною, інші свідомо за певними обставинами залишали свої місця і подалися подалі на Захід. Все це негативно вплинуло на розвиток гуцульської кераміки. Тим більше, що вже наприкінці війни повністю припиняє свій гончарний промисел Пістинь. Останні пістинські майстри –Йосип Табахарнюк (працював у Коломиї до 1958 р.) і Казимир Возняк, що працював у Познані (Польща) до середини 90-х років минулого століття. Але попри це залишилася ще невелика когорта гончарів з родинних династій в Косові й Кутах. Наприклад, Родина Рощиб’юків, Совіздранюків-Цвіликів, Волощуків, Тутурушів, Тим’яків в Косові, родина Чешеньовських, Ілюків, Угринюків в Кутах, котрі своєю невтомною працею піднімали гончарне ремесло, зберігаючи його унікальні мистецькі традиції, що склалися на Гуцульщині упродовж багатьох століть. І, можливо, дбаючи про свій заробіток, вони водночас раділи й відчували силу любові до родинного прадавнього мистецтва, яке ніколи їм не зраджувало у найважчі часи, а навпаки, живило їхнє єство, і це було досить для того, щоб по-справжньому відчути сутність свого життя.

У перші повоєнні роки соціально-економічні умови склалися такими, що потреба у виготовленні масової гончарної продукції була вкрай необхідною. Піднесенню гончарного промислу сприяло створення керамічних цехів у Кутах і Косові. 1946 року при райпобуткомбінаті в с. Кутах, а 1959 р. при художній артілі «Килимарка», де перший мистецький колектив очолював майстер Михайло Волощук (1906-1959). Тут він працював аж до створення художньої фабрики «Килимарка» (1956 р.). Відомий гончар навчався гончарній справі у свого батька Якова Волощука (1867-1915), а відтак – у пістинського гончаря Петра Кошака. На виставці  1938 р. М. Волощук вперше виставляє свої вироби для огляду земляків, а через рік очолює артіль, яка була організована гончарями-бідняками 1939 року.

Для відродження кераміки 1957 р. було створено цех при артілі ім. Т.Шевченка, де велику організаторську і навчальну роботу проводили  Михайло та Ганна Рощиб’юки, а також Павлина Цвілик. До речі, в цеху працювала група молодих майстрів, яка протягом року оволодівала технологіями гончарної справи, Так, з 14 хлопців і дівчат 12 були учнями вечірніх відділів Косівської школи декоративного мистецтва та загальноосвітньої школи [3, 83].

Безумовно, що створення таких значних на той час керамічних цехів потребувало нової молодої генерації поколінь майстрів, яка б могла швидко і професійно засвоїти не лише прадавнє гончарне ремесло, але, на наш погляд, зберегти й надалі розвивати традиції гуцульської кераміки у ХХІ столітті.

Звісно, що всі ці виробничі процеси прискорили питання про відкриття відділу, тоді йшлося саме про таку професійну школу, яка б не лише реалізовувала найскладніші завдання того часу, але в різних соціально-економічних та політичних умовах продовжувала й розвивала гуцульську кераміку з її збереженими унікальними видами та жанрами.

Якщо взяти до уваги особливості розвитку гуцульської кераміки у 70-80 рр. минулого сторіччя, то саме тоді нова генерація — випускники відділу художньої кераміки — відіграла домінуючу роль у піднесенні та розвої художньої кераміки на Гуцульщині, але вже на новому щаблі свого розвитку. Значний вклад у збереження традицій зробили подружжя Зарицьких, Швеців, Рьйопки, які спромоглися зберегти кращі художні надбання своїх попередників та збагатити керамічне мистецтво новаторськими пошуками. Особливе місце в історії того часу належить талановитим майстрам Василю Аронцю, Василю Стрипку, Ганні Білянській, Валентині Джуранюк та іншим, котрі творчо працювали і творили в іншому соціально-економічному середовищі.

Таким чином упродовж століть гуцульська кераміка розвивалася і збагачувалася традиціями, які передавалися з роду в рід, презентувала Європі свої унікальні школи керамічного розпису, переживала як бурхливе піднесення, так і занепад, закладаючи цим самим велику етномистецьку скарбницю на майбутнє. З часом ця історично сформована керамічна спадщина стала справжньою основою і відіграла значущу роль у створенні 1960 р. відділу художньої кераміки при Косівському училищі прикладного мистецтва, нині Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Свешніков І.К. Племена Комарівської культури // Стародавнє населення Прикарпаття і Волині.-К.: Наукова думка, 1974.
  2. Крушельницька Л., Бандрівський М. Солевиробництво на Гуцульщині три тисячоліття тому // Історія Гуцульщини. —Львів: Логос, 1999. — Т.4. — С.196-210.
  3. Лащук Ю.П. Косівська кераміка. — К.: Мистецтво, 1966.
  4. Лащук Ю. Олекса Бахматюк. — К.: Мистецтво, 1976.
Share

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *