Під’їжджаєш до Косова зі сторони Рожнова — та й не дуже віриш, що Косів має гордий статус гірського населеного пункту. Косів зі сторони Рожнова — долішній, а зі сторони Города — горішній. Це так, ніби з рівнини береш старт у гори.
Я в Косові, то й мушу той статус відчути. Лежить мій шлях по вулиці Павлика, вверх під гору Сопку. Вулиця в’ється поміж горбами до колишнього осідку нашого знаного земляка Михайла Павлика. Звертаю на стежку ліворуч, та й впоперек, через лісок, людськими городами, давніми садами виходжу на «осіки» (так місцеві жителі називають цю територію). В око впадає прибрана господарка, здалеку (по рівно вистриженій грабині навколо оселі) видно, що там живе ґазда. Серед навколишніх нестримних опуклих ліній гір та долин то є маленьке диво.
Підходжу ближче, стукаю у двері. На стукіт виходить худорлявий чоловік з посивілим волоссям, глибоким приємним поглядом та гостинно запрошує до оселі. Це Василь Бович, у мистецьких колах знаний під псевдо «Дід». То зараз він уже дід, а це почесне ймення отримав ще багато років тому за свій по-старечому виважений, глибинний аналіз навколишніх подій. І то є поважний статус «Діда!», шанованого чоловіка, який прожив життя і може дати точну оцінку подіям, по-філософськи оцінити стан речей. Схиляю голову перед його життєвою мудрістю. Коротко охарактеризувати особистість Василя можна трьома словами: митець, дослідник, громадський діяч.
Василь-митець у 1975 році закінчив відділ художньої обробки дерева у Косівському технікумі (тепер інститут). Здобутий фах вдосконалював у художньо-виробничому комбінаті, де у 80-х роках минулого століття, досить плідно працювали інтер’єрні бригади. У цьому творчому горнилі він викристалізовувався як непересічна особистість. З розпадом Радянського Союзу бригади припинили своє існування. Василь перейшов на творчий хліб і продовжив виробляти свій особистий стиль письма на дереві. Не буду зупинятись на аналізі його творчості, це уже неодноразово зроблено фахівцями, а в майбутньому, маю надію, буде зроблено ґрунтовне дослідження його таланту.
Так, таланту! Бо то цілий світ, створений у його мріях, переосмислений, проаналізований і за мінімальною кількістю елементів виконаний у дереві. Кожний його твір (він називає їх своїми дітьми) то є робота, наповнена глибоким змістом, для створення якої було опрацьовано масу матеріалу. Це не випадкові роботи, а цілі серії орнаментальних композицій. Таке собі народне «серійне» виробництво, але в найкращому сенсі цього значення. Василь створив декілька орнаментальних серій, зокрема: «Хрести України» (за яку став лауреатом районної премії Юрія Шкрібляка (1999р.), «Косиці для мальви», «Моє кредо», «Писанка від Діда», «Дідів календар» та автобіографічна збірка «Щаблі до вирію». Добре сказала про мистецький хист Василя Катерина Каркадими: «…Якщо у творах народних майстрів елементи орнаменту не виходять за межі декоративної функції, то у виробах Василя Бовича елементи мають іншу природу. Тут не декоративність, а дещо піктографічна стислість архаїки язичництва, християнства». Його твори нагадують «мистецькі» творіння наших пращурів, прадідів, які мінімальними засобами передали нам закодовану історію у своїх малюнках, кам’яних спорудах (кам’яні ансамблі дохристиянських святилищ, одне з яких ми можемо побачити у селі Снідавка, відоме як Терношорське). Ми шукаємо ключі до розшифровки тих послань, а Василь у свій спосіб шифрує нові повідомлення нашим наступникам. І цей процес безкінечний, безперервний — вічний рух.
Василь-дослідник продовжує вдосконалювати свої знання нашої давньої історії. На полицях його книгозбірки — історія України, Гуцульщини та Косівщини — від прадавніх часів і до наших днів. Бович у цій темі — «як риба у воді». Він може розкрити зміст будь-яких традицій нашого краю в переплетінні християнства і дохристиянських вірувань наших прадідів. Немає поділу для Василя на християнство та язичництво, все це для нього — «наша віра». На Гуцульщині традиції, без перебільшення, — міцні і давні, але це доти, поки є кому їх зберігати і шанувати. І саме завдяки таким людям, як Василь, Гуцульщина з її традиціями буде ще довго знана у світі. Тут хотілося б згадати твір про життя і вірування гуцулів Петра Шекерика-Доникова «Дід Іванчик».
Вкотре перечитую його, і в уяві постать «Діда» Василя проходить сторінками книжки разом з головним героєм Дідом Іванчиком.
Була у Василя-громадського діяча велика місія — у 90-х роках минулого століття створив разом з однодумцями осередок «Меморіалу» у Косові та околицях. Учасники осередку провели розкопки та перепоховання за християнським звичаєм жертв сталінських репресій, розкрили чимало білих плям нашої історії. То була велика жертовність, складена із вдячності тим Людям, які боролися за незалежність нашої Батьківщини, і в нелюдських умовах віддали свої життя за ідею. Імена цих незнаних героїв відновлено, і пам’ять про них буде у віках. Немає вищої місії для людини, як послужити ближньому. Сподіваємось, що Василеві вдасться ще написати спогади про ті далеко-близькі часи і залишити це для наших нащадків.
Вже пізно, час іти додому. Виходжу із затишної хати Василя, попадаю в нічну темряву. Стежки не видно, тільки зорі освітлюють дорогу. І провадить мене тією темінню повчальний погляд Василя, який іде зі мною у моїх думках. Дякую тобі, друже, за спокій, якого так потребувала моя душа.
А закінчити хотілося б невеликим рифмованим віршем, який ходить горами Карпатами:
Не питайте, молодиці,
Кілько років маю.
Двайціть років всередині,
Та й по двайціть скраю…
Та ще завдаємо Тобі, Василю, в бесагах здужати-занести два по двадцять, та й було б цілком досить!
Мирослав БЛИЗНЮК.
«Гуцульський край», №5, 3.01.2017 року
