10 років тому випускники колишнього Косівського технікуму народних художніх промислів (нині — інститут ПДМ ЛНАМ), які отримали дипломи 1989 року, започаткували гарну традицію — відкрили в Косівському музеї народного мистецтва і побуту Гуцульщини спільну виставку своїх творчих робіт. Тоді ж пообіцяли показувати такі експозиції з нагоди кожної наступної зустрічі. Слова дотримали вже через п’ять років, коли відзначали 25-річчя випуску. Нещодавно знову зустрілися, і втретє виставили свої мистецькі роботи. Невтомним організатором і модератором цього та минулих святкувань знову став Мирослав Близнюк.
Завідувачка музею Вікторія Яремин радо підтримує виставки випускників, бо вважає, що вони збагачують культурне і мистецьке життя Косівщини, надихають творчо обдаровану молодь. Вікторія Юріївна провела цікаве дослідження тридцятирічної давнини, вибрала найцікавіші факти і нагадала про них гостям музею.
1989 рік пройшов під знаком доленосних подій. Радянські війська вийшли з Афганістану. Литовська республіка оголосила декларацію про суверенітет. Комуністична влада жорстоко розігнала масовий мітинг у Тбілісі, були людські жертви. Того року утворився Народний Рух України. У Чернівцях провели перший фестиваль української пісні «Червона рута», на сцені якого гордо заспівали «Ще не вмерла Україна». Впала Берлінська стіна… Таким був громадсько-політичний бекграунд косівських студентів, які закінчили навчання і попрямували у самостійне життя.
На жаль, важке повсякдення 90-х років затягнуло українців у вир виживання. Чимало тодішніх випускників технікуму мусили забути про творчі амбіції і зайнятися прагматичними видами діяльності, досягли в них успіху. «З цілого потоку тільки 20 відсотків зі ста пов’язали свою долю з мистецтвом», — підрахував Мирослав Близнюк. Однак роки навчання зігріли життя колишніх спудеїв приємними спогадами про юність, прищепили любов до прекрасного, виробили імунітет до кітчу, наділили творчим перфекціонізмом у всьому, за що би вони не бралися.
Колишній випускник технікуму, а нині викладач інституту, художник Роман Лучук був радий зустрічі з однокурсниками і стривожений сьогоденням: «Класно, що ми зібралися, хоча зараз і не дуже веселі часи в державі. Мені пригадується випадок, коли під час Другої світової війни прем’єр-міністру Великобританії Черчиллю принесли на розгляд проект бюджету країни на наступний рік. Він його переглянув і запитав: «А де витрати на культуру?». — «Так війна ж іде. Яка культура?» — відповів йому чиновник. — «Якщо немає культури, то за що ми тоді воюємо?» — здивувався політик. В Україні зараз також війна, і виглядає так, що ми теж за свою культуру воюємо».
Цьогорічну експозицію випускники 1989-го сформували лише з живописних полотен. Свої картини виставили шестеро митців. Мирослав Близнюк зумів кількома словами сказати багато про кожного з них. Про доцента кафедри образотворчого мистецтва Прикарпатського національного університету Володимира Сандюка: «Схиляю голову. Заслужений художник України.
Надзвичайні роботи. Сам усього досягнув у житті». Про Романа Лучука (Косів): «Він не стоїть на місці, постійно в русі, розвивається і дивує як художник». Про Романа Іванишина (Городенка): «Він не жаліє кольорів. Багатство кольорів. Багата душа». Про Анатолія Мельника (Івано-Франківськ): «Прекрасно пише пейзажі, реалістично, з глибоким змістом». Колишній викладач курсу Йосип Приймак емоційно додав; «У Анатолія ліс дихає, пахне смереками». Про Михайла Бурдяка Мирослав Близнюк сказав так: «Працює з деревом, але продовжує малювати для себе, для душі».
А ось які спогади зберіг про Миколу Черевка Йосип Приймак: «Ми ще 10–15 років після цього випуску показували Миколині рисуночки студентам — як зразки».
На відкриття ювілейної виставки випускники запросили колишніх наставників: тодішнього директора технікуму Катерину Сусак, викладачів Володимира Гуменюка, Романа Кабина, Йосипа Приймака, Степана Стефурака, Степана Бзунька та інших.
«Найбільше мене вражає при зустрічі з колишніми студентами любов до нашої Косівської мистецької школи, їхня дружба між собою і постійна творча праця. Ви творите українську культуру, підвищуєте її рівень, не дозволяєте її втратити», — сказала Катерина Сусак. Йосип Приймак подякував Богові за те, що «…дожив до цього дня і що були в нас такі випускники. Надіємося, що наше мистецтво не пропаде. Тішимося і гордимося вами».
Про успіхи Косівського інституту прикладного і декоративного мистецтва та найближчі плани цього навчального закладу на майбутнє розповіла його директор Галина Юрчишин. Вона та очолюваний нею колектив зараз виборюють юридичну незалежність своєї альма-матері. Минулі традиції і сучасні досягнення нашої мистецької школи дають вагомі підстави для таких амбіцій.
Завідувачка музею Вікторія Яремин назвала Косівський інститут «головною артерію міста Косова», бо: «Цей мистецький заклад дуже сильно впливає на всіх, хто живе в місті, на те, як сприймають Косів у нашій державі і в світі».
На цьому можна було би поставити крапку у розповіді про ювілейну виставку випускників Косівського технікуму. Натомість продовжу і розповім читачам про найголовнішого героя цієї гарної події. Мова піде не про студента, а про колишнього викладача.
Загадковий світ художника Володимира Гуменюка
Володимир Гуменюк брав участь і в першій виставці, яка відбулася 10 років тому. Вже тоді було зрозуміло, що випускники його дуже поважають і щиро люблять. Степан Стефурак і Роман Лучук згадували, що під час навчання студенти «бігали до Володимира Петровича, як до церкви». Щоб заслужити такі почуття, щоб вони витримали перевірку часом, треба бути не тільки авторитетним викладачем, а й педагогом від Бога, доброю людиною.
Цього разу випускники дружно відійшли на задній план, щоб оповити Володимира Петровича особливою увагою. П’ятдесятилітні чоловіки тягнулися до свого колишнього вчителя, як до рідного батька і щирого друга. Кожен хотів його обійняти, сказати добрі слова вдячності і підтримки. А вони йому зараз дуже потрібні.
1 жовтня 2011 року у родину Гуменюків прийшло велике горе. Помер син Андрій. Якщо порівняти життя людини із запаленою свічкою, то Андрієва лише почала розгоратися на довгу і щасливу долю, її погасили не війна, не нещасний випадок чи тяжка хвороба. Юнак несподівано занедужав і помер так швидко, що рідним Андрія, його друзям і знайомим досі важко змиритися з цією втратою.
Не дай, Боже, нікому пережити смерть своїх дітей, особливо таких молодих. Гуменюкам довелося нести цей хрест. Для Володимира Петровича, який більше переживав усередині, ніж зовні, тягар став надто важким. 17 лютого 2013 року його збив з ніг інсульт. П’ять діб чоловік пролежав у реанімації, десять — у відділенні неврології Косівської лікарні. Додому повернувся інвалідом. Ходити не міг. Хвороба відібрала мову. Права рука, якою писав чудові картини, перестала служити.
Реабілітація хворого відбувалася і досі проходить у рідному домі. До закордонних фахівців, які мають великий досвід повернення таких пацієнтів до активного життя і, можливо, могли би надати більш ефективну допомогу, подружжя не зверталося. Двох невеличких пенсій Любові і Володимира Гуменюків ледве вистачає на прожиття і щорічні курси лікування у Косівській ЦРЛ (навесні і восени).
Але допомога, любов і терпіння рідних, оптимізм і наполегливість, властиві самому Володимиру Петровичу, підняли його на ноги, наповнили кожен день змістом. За допомогою дружини Люби і доньки Тетяни він знову вчився сидіти, ходити, обслуговувати себе. Через півтора року після початку хвороби Володимир Гуменюк взяв у руки олівець. Права рука не слухалася. Навчився малювати лівою. Спочатку — олівцем. Десь через пів року потягнувся до фарб. Відтоді пише картини майже щодня.
Вони неймовірні. Коли я їх побачила, виникло тверде відчуття — художник намагається нам щось сказати. Хоча не знала тоді, що Володимир Гуменюк не може говорити. Він пробує писати речення, але пані Люба каже, що розібрати написане неможливо. Дивно, правда? Хвороба відібрала мову, та не змогла (або хтось їй не дозволив) відібрати талант.
Володимир Гуменюк після інсульту написав більше десятка картин. Сюжети повторюються. На кожній є небо, постаті людей, які чимось схожі на ангелів, принаймні таких, якими ми звикли їх уявляти. Трапляються зображення космосу, можна впізнати сакральні мотиви. А ще є світло — якесь особливе, яскраве, життєстверджуюче.
Мирослав Близнюк розповів: «Ми зайшли з Володею Сандюком до Володимира Петровича, щоб узяти його картини на виставку. Я їх побачив і отримав шок. Ці роботи несуть позитив. Автор випромінює енергію добра, оптимізму, ділиться нею з нами. Він малює світ, куди частина людей уже пішла, куди прийдемо і ми колись. Ми думаємо, що після смерті нас чекає щось погане. Поводьмося достойно, тоді будемо виглядати отак», — показав рукою на фантастичні полотна свого вчителя Мирослав Близнюк.
Пані Люба розповіла мені, що на картинах її чоловіка спочатку було мало фігур і більше простору. Пізніше людей ставало більше, зараз художник заповнює ними майже все полотно, їм навіть тісно.
«Одного разу я запитала: «Володю, що ти малюєш»? — сказала мені пані Люба. — Він показав рукою на свою голову, а потім — на небо. Дав зрозуміти, що бачить і малює життя таким, яким воно є тут, на землі, і таким, яким воно є там. Я просила його малювати щось інше. Пояснив, що не може писати на інші теми».
Володимира Петровича не забувають: провідують, телефонують і підтримують колишні колеги та > студенти. Завдяки допомозі рідних і друзів, передусім своїх учнів, він показав 2015 року старі і нові роботи на виставці «Камертони душі» у Музеї мистецтв Прикарпаття. Тоді Володимир Петрович дуже хвилювався. Тому його рідних непокоїло, як він почуватиметься після виставки у Косівському музеї. Сильні емоції — позитивні і негативні — можуть завдати однакової шкоди. Особлива аура любові і добра, яка була того дня на виставці випускників, не відібрала, а додала Володимиру Петровичу сил. «Він був дуже задоволений. Показував мені рукою, що почувається, як на десятому небі, — від щастя», — розповіла дружина художника.
Володимир Гуменюк не падає духом. Щодня прокидається о шостій ранку. Виконує комплекс фізичних вправ. Присідає. Наполегливо розробляє праву руку. Вірить, що вона знову почне його слухатись. Вірить, що до нього повернеться мова. О пів на десяту ранку сідає малювати. Після обіду разом з дружиною Любою ідуть гуляти Косовом. Після прогулянки рука художника знову тягнеться до олівця і пензля, щоб показати нам світ, якого не бачимо ми, але бачить він.
Аліса Мудрицька. Фото автора.
«Гуцульський край», №45, 8.11.2019 року
