Цього року косівський скульптор Василь Дутка завершив дві великі роботи — пам’ятник трьом українським воїнам різних часів і статую Папи Римського Івана Павла Другого. Перший встановили у Коломиї, другу — у місті Туліголове (Польща).
Василеві Дутці доля ще в дитинстві дала знак — бути йому скульптором. «У нашій школі учні дуже любили ліпити тваринок з пластиліну, — згадує Василь Якович. — Я народився на Тернопільщині, часто бачив, як люди копали глину, використовували її для господарських потреб. Я з неї виліпив голову козака. Але йшла корова і розвалила мою першу скульптуру. Отака була трагедія», — сміється Василь Якович. Можливість ліпити з глини творчо, професійно і майже щодня з’явилася у обдарованого хлопчини вже через кілька років. Василь Дутка закінчив школу і вступив на навчання у Косівський технікум художніх народних промислів, на відділ кераміки. «Хтось мені підказав, що там є більше годин з живопису, більше можливостей займатися скульптурою», — пояснює свій вибір.
Після служби в армії здобував вищу освіту в Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (нині — Академія мистецтв), теж на відділі художньої кераміки. Для дипломної роботи виготовив декоративне панно «Ніч на Івана Купала». «Мені тодішній голова ДЕК (Державна екзаменаційна комісія), народний художник Іван Семенович Литовченко сказав: «Василю, ти займайся тільки скульптурою». Я тоді несерйозно це сприйняв. Думаю: навіщо він мені це каже, коли я так люблю живопис, це для мене головне. Але пройшов час, і я повернувся до скульптури», — згадує Василь Якович.
Живопис і справді деякий час був основним способом творчого самовираження митця. Передусім тому, що це найдемократичніший вид творчості. Купити все необхідне для малярства і займатися ним може кожен і будь-де. Скульптори, передусім ті, що прикрашають своїми творами площі та парки, належать до «магнатів» від мистецтва. Одного таланту митця явно замало для створення навіть сільського пам’ятника. Що вже казати про більш грандіозні статуї і меморіальні комплекси. Щоб їх виготовити і встановити, потрібні грошовиті меценати, великі студії, допомога багатьох фахівців спеціальних підприємств, бо це масштабна, дорога, технологічно складна, трудомістка і матеріалоємна справа.
Незважаючи на це, скульптура вирішила позмагатися із живописом за косівського художника. Поки що боротьба ведеться з перемінним успіхом. «Влітку я більше ліплю. Всі інші періоди — осінь, зима, весна — займаюся малярством. І те цікаво, і те цікаво», — каже Василь Дутка.
Цього року, на святу Покрову, у місті Коломиї урочисто відкрили пам’ятник авторства нашого земляка. «Це стало завершенням минулорічного проєкту, — розповідає Василь Якович. — Композицію виготовлено на замовлення 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», що дислокується у місті Коломиї. Мене попросили відтворити три покоління українських військових: тих, хто воював у Другій світовій війні, брав участь у бойових діях у далекому Афганістані та сучасних захисників незалежної України на її Сході».
«Кожному поколінню — своя війна» — таку фразу викарбувано на підніжжі меморіалу слави нашим воїнам у Коломиї. Варто зазначити, що його спорудили завдяки родинам Василя Шкондеюка та Сергія Стефурака.
Скульптор розпочав роботу в червні минулого року. Замовники хотіли встановити пам’ятник ще торік, теж на Покрову. Але за такий короткий період неможливо встигнути. «На одну скульптуру потрібно 800 кілограмів глини. Її треба було переробити руками, виліпити… — розповідає Василь Якович. — Скульптура — це мистецтво плюс спорт, вимагає хорошої фізичної підготовки, бо треба підняти, повернути, привезти гіпс…
Тому цього разу взяв помічника — Костянтина Никипанчука. Він закінчив відділ художньої обробки дерева нашого училища, дуже здібний хлопець. Зараз навчається у Львівській національній академії мистецтв, на відділі скульптури. Я йому запропонував потренуватися. Він загорівся, бо у душі — патріот. Приїхав до Косова.
Допомагав мені від початку і до кінця, отримав велике задоволення і сказав, що тепер не боїться в академії братися за великі роботи. В кінцевому результаті кожний вояк з бронзи важив десь 650 кілограмів. Три місяці пішло на те, щоб виготовити моделі у глині, потім треба було зняти форму, зробити гіпсові моделі, перевезти їх на кераміко-скульптурну фабрику, зняти земляні форми, щоби частинами заливати ці фігури у бронзі, після чого їх потрібно було ще зварювати, зачищати. Одним словом, це дуже складний процес, який зайняв ще пів року», — пояснює скульптор.
Фігури воїнів загалом символічні, але дві з них мають прототипів. Для центральної фігури — учасника АТО — автор використав деякі риси обличчя Героя України, полковника Василя Зубанича, але так, щоб він себе не впізнав, бо «дуже скромний».
«Для воїна-афганця мені трішки позував ветеран тієї далекої війни Федір Тинкалюк з Косова, — відкриває професійну завісу Василь Дутка. — Але він був натурником недовго. Торік пережив інсульт — війна нагадує про себе. На щастя, ветеран зміг приїхати у Коломию на церемонію відкриття пам’ятника. Для самих фігур мені позували наші викладачі. Ігор Барановський буквально «встрибнув» (сміється) у форму воїна Другої світової війни, яку я привіз із Вижниці. Там її використовують у театральних виставах. Для учасників бойових дій у Афганістані і АТО натурником став Павло Мороз, також наш молодий викладач. Форму мені дали у військовій частині».
Митець прагнув максимально реалістично відтворити військову амуніцію та озброєння трьох персонажів композиції. Для цього уважно розглядав, як застібається бронежилет, як виглядають автомат, кевларова каска…
Висота кожної фігури — приблизно 2 метри 20 см. Автор зробив їх динамічними, в русі, бо композиція символізує безперервний героїчний досвід кількох поколінь українських військових.
Відкриття пам’ятника запам’ятається митцеві надовго. «Було дуже врочисто, по-військовому до хвилини точно, добре продумано — і служба Божа, і покладання вінків, і святковий парад. Був військовий оркестр», — ділиться враженнями скульптор.
Цей рік подарував Василеві Яковичу ще один привід для щасливих творчих емоцій. У Польщі встановили його авторську роботу — статую Папи Римського Іоана Павла Другого. Сусідня країна давно вже помітила і вподобала талановитого косівського скульптора. Його роботи прикрашають чимало приміщень і площ у Польщі.
Урочисте відкриття пам’ятника легендарній для поляків і знаковій для всього християнського світу людині — Папі Івану Павлу Другому — відбулося 8 вересня. «Для авторів оголосили конкурс, я подав на нього свої рисунки — їх вибрали. Скульптуру встановили у місті Туліголове, це біля Перемишля. Висота пам’ятника — 2,5 метра. На виготовлення скульптури Папи Римського пішло 1600 кг глини, а в кінцевому результаті вона заважила 77 кг, бо її зробили порожнистою, з карбованої міді, всередині встановили перегородки, як на Ейфелевій вежі. Тому вона легка і міцна. Таких скульптур ще небагато в Україні. Роботу виконали колишні випускники нашого інституту, які навчалися на відділі художньої обробки металу: Богдан Гриненко і Михайло Самарик. Вони дуже хороші спеціалісти, володіють новими технологіями у цій царині».
Коли статую перевозили через кордон, трапилася анекдотична ситуація. Василь Якович весело згадує: «Польські митники питають: «Кого везете?». А водієм у нас був Петро, він добряче втомився і каже через вікно: «Папу Римського». Йому на це: «Нєх пан нє жартує, най отворіц». Пішли подивилися, дійсно — Папа Римський. Тоді нас питають, хто дав дозвіл на перевезення, це ж авторська робота. Я кажу: «Дуда підписав». Вони, мабуть, вирішили, що ми випили абощо. Дуда (йдеться про чинного Президента Польщі Анджея Дуду, саме про нього подумали митники. — А.М.) таким узагалі не може займатися. Я витягую документи. Експертні висновки справді підписав Дуда — таке прізвище має директор художнього музею в Тернополі, однофамілець польського президента», — усміхається Василь Якович.
У скульптора Василя Дутки є чимало цікавих і ще нереалізованих задумів. Серед них — пам’ятник Ігореві Пелипейку на території Косівського ліцею. «Ігор Аполлонович був колоритний. Його всі добре пам’ятають, з такими кошлатими бровами, з його добрими «підколками». Людей, з якими можна поговорити про культуру, мистецтво, так мало. А він дуже багато знав, зокрема іноземних мов. Енциклопедист. Людина цікавої долі. Його дуже не вистачає у нашому місті».
Митець хотів би виліпити скульптуру Івана Франка над Гуком в Косові, де Каменяр любив зупинятися дорогою до Криворівні. «Цю ідею мені підказав Косівський мер Юрій Плосконос». Хотів би створити пам’ятник Степанові Бандері. Найбільша мрія митця — виготовити скульптуру уславленого різьбяра з села Річки Марка Мегединюка, але коштів на це у сільської ради ще немає. «Я зробив кілька рисунків, постійно про це думаю. Захоплююся його творчістю, скрупульозністю у роботі. А ще дуже люблю людей у національних костюмах, мені здається, це для ока найкраще, що може бути», — каже Василь Дутка.
– У вас не виникало бажання виліпити Шевченка? Він у нас всюди якийсь однаковий: часто у шапці та кожусі, понурий.
– Такий образ, напевно, утворився після появи портрета Кобзаря роботи Крамського, — погоджується Василь Якович. — Насправді Шевченко був дуже інтелігентний, освічений чоловік. Любив гарно одягатися. Хтось навіть казав, що в Шевченка вселився світський біс, коли поет жив у Петербурзі. Дуже мені подобається пам’ятник у Вашингтоні (США) скульптора Лео Мола. Там Шевченко молодий, енергійний.
– Як Ви вважаєте: у скульптурній шевченкіані ще можна сказати нове слово, чи ця тема вже вичерпана?
– Шевченко — вічний. Не можна зупинятися, бо вже все сказано. Настає інша епоха, і в людей з’являється потяг до нових форм пластики, вираження мистецтва. На наші естетичні смаки завжди впливають середовище, техніка, ті ж таки комп’ютери, автомобілі. Колись Юрій Джуранюк (науковий співробітник Косівського музею. — А.М.) мені сказав: «Гуцули вже зовсім інші. Їздять на мерседесах. У них навіть постава не така, як у тих, хто їздив на коні, ходив пішки». Навіть якщо поглянути на рисунки Євгена Сагайдачного, то видно, що гуцули змінилися.
– Мені подобаються так звані садово-паркові скульптури. А Вас приваблюють у творчості метафора, кумедне?
– Такі скульптури мені дуже подобаються. Коли ми були студентами, завжди влітку робили щось смішне, казкове. Люблю навіть фотографувати такі речі, коли подорожую. Але у нас люди вважатимуть, що це несерйозно, без цього можна обійтися, бо зараз більше потрібно залатати яму на дорозі. У Франції дуже багато таких скульптур. Вони аполітичні. Просто настроєві. Весь час викликають нові емоції та асоціації. До речі, вони потребують великої інженерної думки і передових технологій, бувають дорожчими, ніж традиційні. Тому що біля них роблять фонтани, застосовують для їх виготовлення нові матеріали, нержавіючі…
– Студенти цікавляться скульптурою, приходять подивитися, як Ви ліпите?
– Часто я працюю разом зі своїми учнями. Їм це дуже подобається. Студентам можна багато чого розповідати, але вони дуже тонко відчувають: цей викладач може або не може щось зробити. Вони прагнуть побачити на практиці, як можна намалювати пейзаж, натюрморт, як виліпити рельєф. Тоді вірять у свої сили, бо бачать конкретний приклад.
На жаль, сучасна українська освіта ліквідувала багато фахових годин. Це як орлу підрізати крила — він не полетить. Коли я прийшов працювати в Косівське училище, навчальний план складався з 48 годин, тобто майже кожен день студент займався рисунком, живописом, пластичною анатомією, композицією, і ще навіть була така дисципліна як спецпредмет або спецкомпозиція. Наприклад, студент міг з натури намалювати фігуру в національному костюмі. Але не просто академічно зрисовувати її, як на фотографії. Треба було вловити образ, відібрати найхарактерніші деталі і відобразити їх під мозаїку, вітраж, техніку монументального живопису чи ікону…
Раніше було набагато більше годин пластичної анатомії. Я тепер аналізую навчальні плани колег з інших вишів. У Петербурзькій академії пластичну анатомію читають 5 семестрів. У нас тільки один. Отже, там у п’ять разів більше студент має можливість детально вивчити будову тіла людини, скелет, м’язи… У Краківський академії рисунок викладають від до 12 до 16 годин, а в нас 4 і 6. Тепер в освіті придумали модне словосполучення «самостійна робота». Це означає, що для студента треба підготувати методичку, і він по ній має навчитися малювати людську фігуру. Зникає безпосередній контакт викладача і студента. Я деколи жартую, що можна підготувати методичку про те, як грати Бетховена: ось фортепіано, ось методичка — пробуйте.
Я люблю, коли між студентами є змагання, коли вони небайдужі. Бо, на жаль, є і такі, які до четвертого курсу не усвідомлюють, для чого вони тут. Я кажу таким: дівчино, хлопче — чотири дорогоцінних років вашої молодості минуло, а ви нічого не навчилися.
Мрію, щоб у нашому інституті відкрився відділ скульптури. Є дуже багато здібних студентів, які відчувають потяг до цього виду мистецтва. У мене зараз є учень Олександр Ільєнко, який уперше, на рівні магістра, робить дипломну роботу скульптурного характеру — меморіальну дошку засновникові Косівської ткацької школи Михайлові Куриленку. То була ініціатива міського клубу інтелігенції.
На Косівщині жило багато достойних людей, пам’ять про яких варто увіковічити. Вважаю, що пам’ятники додають кожному населеному пункту, передусім туристичному, особливого змісту, характеру, неповторності. Вони збагачують і прикрашають наш край, — каже Василь Дутка.
Аліса МУДРИЦЬКА.
«Гуцульський край», №48 від 29 листопада 2019 р.
Довідка
Василь Якович Дутка народився 5 березня 1965 року у селі Миколаївка Бучацького району Тернопільської області. Навчався на відділі художньої кераміки Косівського технікуму художніх народних промислів ім.Касіяна (1981-1985) і на факультеті художньої кераміки Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва. (1988-1993).
З 1993 року Василь Дутка постійно живе у Косові. Доцент кафедри образотворчого мистецтва в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ. Член Спілки дизайнерів України, член Національної спілки художників України. Нагороджений: знаком «Відмінник освіти України», орденом «За заслуги перед культурою Польщі».
Талановитий і самобутній художник. Бере участь у виставках живопису як в Україні, так і за її межами.
Скульптурні роботи: Бронзова статуетка (Гранпрі) фестивалю «Червона рута», який проходив 1996 року у Вижниці.
Меморіальні дошки (барельєфи) на честь: нашої видатної землячки, заслуженої артистки України Оксани Затварської для Яблунова і Коломиї; народного артиста України Петра Терпелюка для школи у селі Шепарівцях; заслуженого вчителя України Ярослава Грабовецького в с.Уторопах; колишнього головного архітектора м.Івано-Франківська, засновника гуцульського стилю в українській архітектурі Івана Боднарука в обласному центрі; видатного польського письменника Генріка Сенкевича для фасаду келій домініканського монастиря у Кам’янець-Подільському; Папи Римського Іоана Павла Другого у місті Тарнув, на костелі благословенної Кароліни; останнього президента Польщі в екзилі Річарда Качуровського для м.Пултуск (Польща); священника Стефана Вінцентія Фреліховського, який підтримував молитвою в’язнів концтабору Дахау, за що його фашисти знищили (м.Дахау, Німеччина, та м.Хелле, Польща); скульптурний портрет Героя України Володимира Гарматія для виставкового залу Косівської регіональної організації СХУ…
Погруддя: відомого польського композитора з українським корінням Яна-Ігнація Падеревського для Польського дому в Житомирі, скульптурний портрет Я.-І.Падеревського для Дому Полонії у Варшаві; скульптурне зображення Фридерика Шопена для Музею опери ім. Марцелії Сембріх Коханської в м. Балтон Лендінг (США).
