У липні 1946 року Зоя Сагайдачна пише заяву на звільнення з посади лаборанта Ворошиловградського (Луганського) педінституту у зв’язку з виїздом в іншу область. Євгенові Яковичу надходить пропозиція зайняти посаду завуча і, одночасно, викладача Чернівецького художньо-ремісничого училища № 5.
У Чернівцях Зоя Антонівна знаходить роботу за фахом — науковою працівницею у відділі природи Чернівецького краєзнавчого музею. Євген Сагайдачний, як і передбачалося, працює в художньому училищі, але недовго. Козацька натура таки дала себе знати — почалися конфлікти зі злодійкуватими директором і завгоспом училища, які крали продуктові пайки, призначені для викладачів і студентів, тому, звичайно, незабаром мусив звільнитися з роботи.
Ця подія мала фатальні наслідки — у місті панував голод, продукти розподіляли за спеціальними картками, тим часом як залізницею котилися ешелони з хлібом для румунських і угорських ресторанів. Паляниця хліба на чернівецькому базарі тоді мала вартість, еквівалентну чверті зарплати. У неопублікованій рукописній частині своїх спогадів Зоя Сагайдачна описує майже розпачливе становище, у якому вони тоді опинилися. Зранку вона купувала на базарі сирі картопляні лушпайки і варила з них суп. Раз, навіть, довелося харчуватися собачатиною. Почали продавати особисті речі, цінні книги, картини. З квартири їх не виселили тільки тому, що була зима.
І тут випадково, на вулиці, Зоя зустріла свою однокласницю по гімназії з її чоловіком, також чернігівським гімназистом, який у місті займав значну посаду. На жаль, ми не знаємо їхніх імен, але вони фактично врятували Сагайдачних від загибелі у час чергового штучного післявоєнного голоду, який особливо гостро відчувався на Буковині.
Євген Якович пише листа директорові Косівського художньо-промислового училища О.Г.Соломченкові і незабаром отримує запрошення на посаду вчителя спеціальних предметів. Є непрямі свідчення того; що про Сагайдачних знав і підтримав їх запрошення один з найталановитіших художників Західної України, різьбяр В.В.Гуз, який на той час був одним із викладачів училища. Наприкінці літа 1947 року Євген і Зоя Сагайдачні прибувають до Косова.
Тут Сагайдачним у черговий раз доводиться починати життя спочатку — квартира, робота, побут, хоча власне побутовими умовами вони переймалися найменше. Обідали переважно у закладах «Громхарчу» — державній мережі закладів самообслуговування з невисокими цінами і такою ж якістю страв. Письменник Роман Федорів, який не раз бував у Сагайдачних і написав про них літературно-документальне оповідання, згадував, що у їхній квартирі не виникало навіть гадки, ніби там може бути щось їстівне.
Зоя Антонівна постійно допомагає чоловікові у написанні конспектів лекцій. З його педагогічним стажем і блискучою ерудицією вони, звичайно, були йому непотрібні, але ж були формальні вимоги. Євген Якович добре володів і усною, і писемною мовами, мав багатий лексикон, хоч і не полюбляв писати. До того ж у нього була специфічна «точкова неграмотність» — він послідовно плутав вживання літер «и» та «і». Це був наслідок дитинства і юності, проведених у Петербурзі (і це теж було підставою для ницої критики).
Крім Карпат, косівський базар був єдиним місцем, де забувалися згадки про житейські труднощі, негаразди та непорозуміння. Ярмарок виконував роль своєрідного клубу, де присутні не лише торгували, але й зустрічалися з родичами, обмінювалися сімейними новинами, молоді люди знайомилися, старші дізнавалися про урядові справи. Мальовничий гуцульський одяг, оригінальні вироби домашнього вжитку і декоративно-прикладного мистецтва, нехитрі музичні інструменти, діалектна говірка — все це глибоко вражало і захоплювало Зою і Євгена Сагайдачних.
Можливо ці щонедільні (торг відбувався у неділю — так наказала влада) відвідини стали одним із основних чинників, які породили прагнення зафіксувати побачене. Вони добре розуміли, яку вартість становить етнографічна і художня спадщина населення Карпат, наскільки глибокі її корені і якою втратою буде її зникнення. (Письменник Степан Пушик, досліджуючи один з найдавніших відомих українських літописів «Слово про Ігорів похід», інтерпретував деякі темні незрозумілі місця «Слова» за допомогою архаїчного шару лексики гуцульського діалекту).
Тим часом процес розмивання і деформації народних традицій під натиском «міської», нібито вищої культури в карпатських селах прогресував. Запроваджувалися радянські «обряди», гарний, добротний, але дорогий народний одяг замінювався дешевим фабричним, барвисті діалектизми в мові дітей і дорослих викорінювалися як неправильні і шкідливі, етнопедагогіка втрачала моральне наповнення, замінювалася т.зв. «інтернаціональним вихованням».
Зоя і Євген Сагайдачні, чиє становлення, як особистостей, відбувалося у дорадянський період, завше десь глибоко в душі, на рівні інстинкту, твердо берегли якусь приховану, але незламну психологічну точку опори, яка живила відчуття власної гідності, не давала розчинитися у болоті конформізму. Спосіб трактування людини, як гвинтика в механізмі, був для них абсолютно неприйнятним. Неповторність, широта поглядів, духовне багатство, виразна індивідуальність особистості, яку за радянських часів іноді зловмисно називали індивідуалізмом, була для них органічним критерієм у виборі співрозмовників, приятелів і знайомих.
Сагайдачні пізнають Гуцульщину. Вони купують вироби народних майстрів, художні предмети повсякденного вжитку. Що не вдавалося придбати, Євген замальовував. Досить швидко у них назбирується колекція, про яку публікують статті в пресі, знімають фільм. З нею знайомляться митці, науковці, літератори, журналісти, студенти. «Чорна діра» колекції поглинала всі вільні (і не завше вільні) кошти сімейного бюджету. Зоя Антонівна описує у своїх спогадах випадок, коли Євген Сагайдачний повернувся з чергової подорожі без черевиків, які віддав за стару різьблену скриню. І був тим «бартером» вельми задоволений! У повоєнні роки (та і пізніше також) така самопосвята і жертовність сприймалися не всіма, м’яко кажучи, із розумінням. Крім «глав покиванія» обивателів, — подібний спосіб життя породжував неясні підозри у надто пильних громадян і осуд окремих колег Сагайдачного по роботі.
Директор Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини В.Кобринський, вважаючи професора Євгена Сагайдачного звичайним аматором, у лютому 1950 р. звертається з проханням зібрати відомості про народних майстрів Ю.Шкрібляка і О.Бахметюка і дістати фотографію останнього. Через півтора року він вже офіційно звертається з пропозицією передати вироби Юрія Шкрібляка на закупівлю в музей. У подальшому колекції Сагайдачних судилося стати філіалом Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського в Коломиї. На жаль, сталося те, чого так боялася Зоя Антонівна — дуже значна частина колекції після її смерті була втрачена. Після закінчення інвентаризації виявилося, що на державний облік у книги надходження було внесено лише приблизно шестисот далеко не найкращих експонатів.
У книзі відгуків, яку в сім’ї Сагайдачних було заведено ще в 1951 році, свої враження залишили видатні особистості, діячі культури і мистецтва: Олена Кульчицька, Сергій Параджанов, Михайло Стельмах, Валентин Речмедін, Степан Злобін, працівники музеїв, студенти, журналісти, літератори, художники, артисти. Тут знову доводиться говорити «на жаль» — ця унікальна книга не збереглася.
Зоя і Євген Сагайдачні мали ту перевагу, що, крім мистецької освіти, вони сприймали вироби народного ремесла «свіжим оком» небайдужих людей, вільним від рутини місцевих жителів, яких мистецькі предмети оточували змалку. Відомо, що в училищі спроби Сагайдачного показати народне мистецтво своїм студентам, як ґрунт, основу професійного мистецтва керівництво не схвалювало.
У 1958 році журнал «Радянська Україна» опублікував досить розлогу статтю К. Променицького «Косівські враження», у якій автор, описуючи стан народних художніх ремесел, критикує програми навчання у Косівському училищі прикладного мистецтва за їхню відірваність від живих традицій народної творчості, а художні підриємства міста — за відсутність можливості народним майстрам проявити свій талант у масових виробах артілей. Писав він і про потребу музею, який став би творчою лабораторією і науковим центром вивчення народного мистецтва. Все це настільки збігалося з переконаннями Сагайдачних, що Зоя Антонівна слово в слово переписала статтю, щільно заповнивши цілий учнівський зошит.
Принагідно зауважимо, що основні тези цієї статті в журналі, вже у кінці 50-х років почали втілюватися на практиці.
У 1965 році стараннями Зої Сагайдачної відбулася не щоденна, як на атеїстичні радянські часи, подія.
В околицях Косова у надзвичайно мальовничій місцевості на досить високому, але пологому пагорбі, серед поляни з луговим різнотрав’ям десь на початку 20 ст. було збудовано каплицю св. Миколая, яка за архітектурою більше скидалася на невеличку церкву. З пагорба відкривається простір широкої долини річки Рибниці, що, звиваючись, губиться в далекому мареві на горизонті.
Біля каплиці — невеликий затишний цвинтар ближнього присілка, мабуть що, молодший за саму споруду. Поляна оточена досить густим лісом, через який стеляться ґрунтова дорога та стежки. Незважаючи на те, що каплиця не діяла, інвентар та ікони вивезли, а всередину через дірявий дах затікала вода, все оточення навколо променіло якимось дивним спокоєм, душа наповнювалася відчуттям краси, умиротворення — того, що називають Божою благодаттю.
Каплиця поволі, але неухильно, занепадала. її стіни вже повідомляли, що «тут був Вася», бо й двері не зачинялися. Прагнучи зберегти споруду від руйнування, Зоя Сагайдачна, всупереч прийнятому порядку, звертається з листом прямо у Міністерство культури СРСР Очевидно, вона зуміла знайти переконливі аргументи і форму звернення, бо її лист не загубився у чиновницьких лабіринтах. (Не виключено, що їй допомагав формувати текст І.А.Пелипейко).
Каплицю підштукатурили, побілили, перекрили дах, і вона благополучно дочекалася повернення у лоно церкви.
Юрій Джуранюк,
науковий співробітник Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини.
(Далі буде).
«Гуцульський край», №25,18.06.2021 року