Якщо в малюнках Євгена Сагайдачного того часу тематика широкого діапазону — пейзажі, портрети, архітектура, жанрові базарні сценки, то Зоя Антонівна якось так дуже по-жіночому цікавиться орнаментом, декором. Вона замальовує орнаментику писанок, скляних венеціанських намистин, копіює розпис керамічних мисок. Особливо її привабило багатство і різноманітність оздоблення гуцульських безрукавок-кептарів.
Для замальовок кептарів вона не шкодує часу, праці і матеріалів, причому зображає і перед, і спинку одягу, які виконує на форматі паперу, близького до АЗ. Спочатку наносить олівцем загальний обрис, потім — деталі оздоблення і заливає тло нейтральним сірувато-синім тоном акварелі. Далі підбирає відтінки для передачі фактури шкіри і тонкими пензлями акуратно наносить елементи прикрас: плетінку, аплікацію, кручені шнури, вишивання і т.д.
За рівнем етнографічної достовірності малюнки кептарів Зої Сагайдачної знавці порівнюють з аналогічними роботами Олени Кульчицької.
В травні 1951 року Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини в особі його директора Володимира Кобринського замовляє у неї перші п’ять малюнків кептарів для своїх фондів. Майже одночасно директор Інституту художньої промисловості Академії архітектури УРСР Н. Манучарова пропонує Зої Сагайдачній виконати 20 замальовок кептарів різних сіл Гуцульщини. Зоя Сагайдачна дуже ретельно виконувала завдання — малювала кептарі з описами і поясненнями технологічних особливостей.
В середині 1950-х років їй доводиться згадати свою інститутську діяльність — працівники Ворошиловградського (Луганського) педінституту, які побували в Косові, попросили зібрати для навчального закладу гербарій ендемічних видів флори Карпат. Замовлення було не надто обтяжливим — Сагайдачні без особливих зусиль у процесі своїх подорожей збирають рослини. Зоя Антонівна їх докладно висушує, класифікує, визначає латинські та українські ботанічні назви і закріплює на листах спеціального паперу. Безсумнівно, що той гербарій мав вагоме пізнавальне і наукове значення. Вона неодноразово консультується з деяких питань з біології рослин із Галиною Арманд-Ткаченко, відомою московською вченою-геоботаніком, доброю знайомою Сагайдачних.
Під рубрикою «Календар природи» в районній газеті «Ленінська правда» (пізніше «Радянська Гуцульщина», 3.Сагайдачна публікувала короткі фенологічні замітки про карпатську природу, розвиток рослинності, етологічні спостереження.
Але тематика її заміток у районній пресі природничими мотивами не обмежувалася. Вона, чи не перша, ще в березні 1958 року порушила питання про вшанування пам’яті видатного косівського письменника і громадського діяча Михайла Павлика, звернувши увагу на негожий стан його родинної хати. На критичні виступи газети відповідні органи повинні були в той час обов’язково давати відповідь. Як повідомила редакцію голова Косівської міської ради Романова, надруковану в газеті замітку обговорювали на засіданні виконкому. Прийнято рішення провести ремонт-реставрацію будинку М.Павлика і створити в ньому музей.
У загальносоюзному журналі «Декоративное искусство СССР», з деякими працівниками якого Зоя Сагайдачна була добре знайома, публікуються її статті про іграшки з сиру, про косівських різьбярів.
Відвідувачі музею Сагайдачних згадували про досить велику полицю з роботами Зої Антонівни, матеріалом для яких стали дивовижно покручені коріння дерев і кущів, зібрані під час гірських мандрів. Художня фантазія авторки витворила з них різноманітні образи химерних істот, тварин та ін. Своєю мальовничою асоціативністю вони зацікавили Євгена Яковича, і він виконав кілька акварельних інтерпретацій за виробами дружини.
В 1956 році Євген Сагайдачний виходить на пенсію. Слів подяки від адміністрації училища за багаторічну педагогічну працю він не дочекався. Бездушний формалізм проводів на пенсію прикро вразив їх обох. Вони втішали один одного тим, що тепер буде більше часу для роботи з колекцією, яка настільки розрослася, що давно вже вимагала постійного догляду, кваліфікованої систематизації і обліку. Відвідувачів, особливо у літний період, іноді набиралося стільки, що господарі не встигали й пообідати. Тоді Сагайдачні просто рятувалися втечею в гори до численних знайомих, де відпочивали духовно і фізично.
Про Сагайдачних та їхню колекцію багато писали в пресі, публікували фотографії, подаючи тему у вигляді місцевої екзотики — Зоя Антонівна одягнена у кептар, Євген Якович — у вишиваній сорочці і капелюсі.
У них з’явилося багато цікавих знайомих з числа вільнодумної інтелігенції — письменників, художників, діячів культури і мистецтва.
Листування у Сагайдачних завжди було дуже інтенсивне, їхні кореспонденти були вельми різними людьми. Сагайдачним посилали книги, вірші, поздоровлення зі святами, запрошення у гості. Іноді на конвертах, замість повної адреси, писали просто «Косів, Сагайдачним», і листи вручали адресатам.
До Зої Антонівни неодноразово офіційно зверталися керівники художніх вишів з проханням прийняти в музеї групу студентів для вивчення і замальовок гуцульських художніх виробів. В квартирі Сагайдачних побували студенти зі Львова, Києва, Ленінграда, Москви, республік Прибалтики та ін.
У вересні 1961 р. завідувач сектором «славяно-русской» (?) етнографії Інституту ім. Миклухо-Маклая АН СРСР К. Чистов пише до неї листа з проханням описати предмети їхньої колекції і дати їм характеристику. (Очевидно, передбачалося поповнення збірок московських музеїв).
Публікації, фотографії та інші відомості про музей просить Державне видавництво географічної літератури для щорічного календаря «Земля і люди».
Міністр культури СРСР Михайлов доручає київській режисерці Т.Д.Поповій відзняти документальний фільм про Сагайдачних та їхню колекцію. Вона виконала завдання, фільм вийшов на екран. Старший редактор Української студії хронікально-документальних фільмів А.Дерлеменко повідомив Сагайдачну, що фільм демонструється на початку художніх сеансів у обов’язкових в радянський час інформаційних кіножурналах «Україна сьогодні» (Київ), «Новости дня» (ЦСДФ Москва).
В серпні 1961 року несподівано помирає Євген Сагайдачний.
Для Зої Антонівни це був надзвичайний психологічний удар, наслідків якого їй так і не вдалося позбутися. Раптовий емоційний шок виводить її із стану звичної «динамічної стабільності». Виявляється, не стало того, хто був змістом і опорою її існування у світі. У моменти крайнього розпачу Зоя Антонівна, плачучи, спалює деякі малюнки чоловіка, його листи, знищує фотографії. Долаючи жорстоку депресію, вона продовжує колишню діяльність, але все те якось за інерцією, механічно, і вона це чудово розуміє. Вона часто хворіє, скаржиться у листах до знайомих на здоров’я. В її душі постійно саднять відчуття самотності серед чужих по духу людей і невеселі роздуми про долю експонатів свого музею.
У липні 1962 року учений секретар Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР Вікторія Юзвенко повідомляє Зої Сагайдачній, що директор Інституту, поет-академік Максим Тадейович Рильський зацікавився становищем ЇЇ музею. Незабаром до неї завітає наукова експедиція, яку планують відправити для вивчення етнографії західних областей України, а поки що дирекція звернулася з листом у Львівський музей етнографії та художнього промислу АН з пропозицією відвідати Сагайдачну і допомогти їй у справі збереження творів народного мистецтва.
Дізнавшись про смерть Євгена Сагайдачного, до неї зачастили колекціонери з настирливими пропозиціями продати окремі експонати, а то й цілу збірку. Вона дуже болісно сприймає подібні оферти, згадуючи ту величезну працю, кошти і сили, які вони з чоловіком вклали у своє дітище. Вона могла би стати дуже багатою, продавши лише невелику частину колекції, але гордість і почуття власної гідності не допускають цього.
В той же час двері квартири-музею не зачинялися ні перед ким. Експонатами вільно користувалися режисери, театральні та кінохудожники, архітектори, майстри декоративно-ужиткового мистецтва, студенти.
Матеріальне становище Зої Сагайдачної було досить скрутним: невеличкої пенсії (30 рублів) ледве вистачало на прожиття, колекція вимагала постійного догляду і консервації. В грудні 1966 року Зоя Антонівна не витримує і звертається до заступника Голови Ради Міністрів України П.Т.Тронька, який бував у Косові і, очевидно, знав про Сагайдачних та їхню колекцію. В колах мистецької інтелігенції П.Тронько мав репутацію покровителя української культури. Посилаючись на значимість своєї колекції для суспільства, свою роль фактично наукового працівника, що нею опікується, проводить екскурсії, дає пояснення та консультації для численних відвідувачів, Зоя Сагайдачна просить збільшити їй пенсію. Результат звернення невідомий.
З аналогічною пропозицією до місцевої влади звертається викладач історії мистецтв Косівського художнього училища, член Спілки художників Олексій Соломченко. За підтримки нового директора училища Юрія Касьяненка, він рекомендував органам соціального забезпечення порушити клопотання про призначення Зої Сагайдачній республіканської персональної пенсії. Але критерії заслуг для призначення такої пенсії за радянської влади не надто відповідали характеру діяльності Сагайдачних, тим більше, що ця діяльність не була освячена санкцією керівництва. Підвищену пенсію вона все-таки одержала — незадовго до смерті.
У вересні 1967 року Сагайдачна отримує листа від Івана Макаровича Гончара, який пропонує продати йому вироби гуцульських майстрів, замальовки кептарів та інше. І.Гончар не раз приїжджав до Косова відпочивати, зустрічатися з однодумцями-шістдесятниками, котрі також тут бували. Колекцію Сагайдачних він, звичайно, бачив і добре розумів її мистецьку й етнографічну вартість. В кінці листа він додає: «Тільки не дуже дорожіться, бо я купляю за власні гроші». Незважаючи на люб’язні звертання, цей лист надзвичайно обурив Зою Сагайдачну. Можливо, під впливом настрою, вона різко дорікає І.Гончару за спробу поживитися без особливих зусиль («а я за чиї гроші купляю?»). Її реакція цілком зрозуміла — у ній в той момент говорила шляхетна образа за титанічні зусилля, що були вкладені у збірку-музей.
Юрій Джуранюк,
науковий співробітник Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини.
«Гуцульський край», №26, 25.06.2021 року
